14. Несподіване рандеву

Коли автівка Артема припаркувалася поблизу будинку, на котрий вказала Катя, обоє сторожко закрутили головами, виглядаючи маніяка. Ніде правди діти, їм було страшнувато, бо хто знає, що в того типа на умі, а ще — раптом він озброєний? Проте Аманду слід було рятувати, тож вони, взявшись за руки, обережно увійшли до під'їзду. У старому будинку було холодно і пахло мишами. На першому поверсі горіла тьмяна лампочка, проте інші сходові клітини потопали в мороці.

Десь там, у тій темряві, причаївся небезпечний збоченець і підстерігав свою жертву. Артему було не по собі, проте, як справжній чоловік, він намагався вдавати з себе безстрашного. 

— Я йду вперед, а ти — слідом за мною, — скомандував він Каті. — Тільки не відставай. У тебе на мобільному є ліхтарик?

— Є, — тремтячим голосом промовила Катя і вхопилася за рукав Артемової куртки.

Обоє засвітили ліхтарики й рушили вгору по сходах. Щось темне і прудке раптом кинулося Артемові під ноги, крикнуло диким голосом і зникло на сходах, що вели донизу.

— Дідько б забрав тих котів, — пробурмотів хлопець, відчуваючи, як Катя ще міцніше притиснулася до нього. Вони йшли, сторожко світячи в різні боки ввімкненими ліхтариками, котрі вихоплювали з темряви то забуте на сходовому майданчику сміттєве відро, то дитячу коляску з відламаним колесом, то мішок із цементом ( певно, мешканці котроїсь із квартир робили ремонт). 

Раптом погляд Артема впав на трохи прочинені двері. За ними мерехтіло якесь примарне світло, ніби там, всередині, займалася пожежа.

— Чекай, Катю, нам у яку квартиру? — пошепки спитав він.

— У сімнадцяту, — голос дівчини тремтів. — Та це вона і є!

— Схоже, в Аманди проблеми, — Артем спинився на порозі, не наважуючись зазирнути досередини. Таке часто відбувалося з героями фільмів, які він любив переглядати. За законами жанру, за незамкненими дверима вони мали знайти мертве тіло господині квартири. Ну, або, в кращому випадку, її, зв'язану та безпорадну, а поруч — страшного маніяка, схожого на Ганнібала Лектора. І жоден з цих варіантів Артемові не подобався.

— Давай краще зателефонуємо в поліцію, — видно, Катерині одночасно з ним прийшла в голову та ж сама думка.

— Поки вони приїдуть, може бути пізно, — Артем відчував себе супергероєм, таким собі Джеймсом Бондом, який пробирається у лігво небезпечного злочинця і ще невідомо, чи зможе вийти звідти живим. — Слухай, Катю, ти стій тут і чекай. Якщо я не повернуся, викликай поліцію.

— Ні, я з тобою, — Каті було страшно залишатися самій у темному коридорі. А що, як у маніяка є поряд спільники? 

— Добре, ходімо.

Вони, так само, тримаючись за руки, переступили поріг квартири. Тут дивно пахло — якоюсь задушливою сумішшю квіткових та пряних ароматів. Колись Каті подарували індійські ароматичні палички, то вони при запалюванні наповнювали приміщення таким же стійким амбре.

В передпокої було темно, а дивне світло йшло з кімнати. Артем першим рушив у тому напрямку, і тільки збирався зазирнути через дверний отвір, завішаний шторою з бамбукових паличок, як зачепив головою якусь дивну штуку, що висіла над дверима, і вона видала протяжний дзенькаючий звук.

— Хто там? — почувся з кімнати голос, який здався хлопцеві кволим і ледве чутним. — Андрію, це ти?

" Мабуть, вона поранена, — подумав Артем . — Але жива, і це вже добре."

Він швидко відгорнув штору і заскочив до кімнати, шкодуючи, що не має пістолета, аби ефектно покрутити ним на всі боки, як це робили кіношні герої. Натомість він виставив поперед себе мобільник, промінь ліхтарика від якого вдарив прямо в обличчя дівчині, котра у томній позі лежала на дивані, закинувши руки за голову й виставивши напоказ пишну фігуру в чорній мереживній сорочці на бретельках і таких же куценьких  шортах. Руде волосся розсипалося по округлих плечах, на обличчі був яскравий макіяж. Завершували образ пристрасної діви туфлі на височенних шпильках, що покоїлися на бильці дивана. По обидва боки від її ложа горіли свічки у свічниках, а трохи далі, на столі, курилися в скляній вазі ті самі нестерпно вонючі аромапалички.

Яскраве світло осліпило господиню, вона затулила обличчя руками і прожогом зіскочила з дивана, причому її ноги на високих підборах роз'їхалися в різні боки, і Аманда ( а це, безперечно, була вона), з усього розмаху гепнулася на підлогу, перекинувши один із свічників. Тут же спалахнула тюлева занавіска на вікні. Якусь мить усі троє розгублено спостерігали за палаючою фіранкою, що розповсюджувала страшенний чад. Першою схаменулася Катя. Вона схопила те, що трапилося під руку — плед, який лежав на ліжку, та заходилася забивати полум'я.

Коли пожежу було ліквідовано, господиня нарешті змогла промовити бодай кілька слів:

— Хто ви такі? Навіщо приперлися?

— А де маніяк? — спитав Артем.

Аманда взялася руками в боки.

— Я зараз поліцію покличу! Хулігани! Ви знаєте, скільки коштувала ця тюль? 

Катя, як завжди, взяла на себе роль миротворця.

— Почекайте, — сказала вона. — Ви ж Аманда, правда?

— Ну, так, — непривітно відповіла господиня. 

— Ви написали, що у вас під дверима стоїть маніяк, — терпляче заходилася пояснювати Катерина.

— Я хіба вам писала? — Аманда закліпала підведеними густими чорними стрілками очима. — Я Андрієві писала! Де Андрій?

— Спокійно! — тут уже Артем повністю оволодів собою і знову відчув себе Джеймсом Бондом місцевого розливу. — Ми замість Андрія!

Аманда відкрила рота і знову закрила. Здавалося, вона втратила дар мови...