12. "Виробнича нарада"

Катя мала одну шкідливу звичку — вона часто запізнювалася. Нібито й розуміла, що це неправильно, і давала собі кожного разу обіцянку виходити на чверть години раніше, але все одно, як доходило до зборів у дорогу, щось неодмінно траплялося — чи відривався ґудзик, чи на колготках з'являлася стрілка, або  ж дверний замок відмовлявся зачинятися. Що це було — якась карма чи закон підлості — дівчина достеменно не могла сказати. Але за нею серед друзів і колег закріпилася слава такої милої розтелепи, яка витає в хмарах і через те нікуди не приходить вчасно.

Хоча насправді Катя зовсім не була безвідповідальною, і сама дуже хвилювалася через ці запізнення. От і цього разу маршрутка, якою вона мала дістатися до центру міста, застрягла у пробці. Попереду зіштовхнулися два автомобілі, і поліціянти перекрили рух вулицею до з'ясування причин аварії.

Деякі пасажири залишилися сидіти в маршрутці і чекати, поки дозволять проїзд, та більшість нетерплячих, серед яких була й Катя, вийшли з автобуса і попрямували у своїх справах пішки. Звичайно, це зайняло більше часу, аніж вона планувала, і до піцерії дівчина увірвалася на десять хвилин пізніше призначеного часу. Віддихувалася ( бо йшла дуже швидко) і водночас обводила поглядом залу, шукаючи білявку в чорному одязі. Але жодна з присутніх тут дівчат під цей опис не підходила. Мабуть, Аня теж запізнювалася. Можливо, навіть потрапила у ту ж саму пробку. 

Катя сіла за найближчий до виходу столик і дістала телефон, аби написати Ані повідомлення. Проте не встигла вона навіть увійти в месенджер, як до її столика наблизився якийсь хлопець.

— Привіт! Ти Катя? — посміхаючись надто вже самовдоволено ( як  здалося дівчині), спитав він.

Катя підвела очі і уважно окинула його поглядом. Обличчя незнайомця нічого їй не говорило. Вона вперше його бачила. Правда, він був досить симпатичний, але що з того? Можливо, переплутав її з якоюсь своєю знайомою? Катя — досить поширене ім'я…

— Так, мене звуть Катерина, — сказала дівчина. — Але, здається, ви помилилися. Я чекаю на свою подругу, вона зараз має підійти.

— Чудово, — знову вискалив зуби нахаба і, не питаючи дозволу, вмостився на сусідній стілець.

Катя відчула, що у ній починає наростати обурення.

 — Ви не зрозуміли? — крижаним тоном повторила вона. — У мене тут зустріч із подругою, ви будете третім зайвим. 

 Хлопець зовсім не розгубився від такої непривітності.

 — Я знаю, що ви маєте зустрітися тут з Анею, —  миролюбиво промовив він. — Але вона не змогла прийти, бо відчула себе не дуже добре. Хвилюється, раптом це коронавірус? Тому вона попросила, щоб я зустрівся з вами замість неї.

 — А ви тут до чого? Це ж особисте питання, — Катя нервово крутила в руці телефон. 

 — Ну, Аня мені розповіла про проблему, з якою ви зіткнулися…

 — Не я, а моя подруга, — виправила його дівчина.

 — Добре, перепрошую. — Хлопець махнув рукою офіціантці і, не спитавши у Каті, що б вона хотіла скуштувати з місцевого меню, і чи хотіла б із ним тут сидіти взагалі, замовив обом їм піцу та сік.  — Так-от, — продовжив він, коли офіціантка відійшла, — я колега Ані, і можу попрацювати за неї... над вирішенням цієї проблеми…

 — То ви теж працівник поліції? — уточнила Катя вже спокійніше. Довідавшись, що перед нею не нахабний залицяльник, а людина, котра може зарадити Амандиному лиху, вона вирішила відразу ж перейти до справи, не витрачаючи часу на марні теревені. — Маніяків ловите?

 — Ну, і маніяків також, — солідно відповів її співрозмовник. — До речі, мене звуть Артем.

 — Приємно познайомитися, — кивнула Катя.

Тут їм принесли замовлення, і вони, взявши собі по шматочку духмяної піци, якийсь час зосереджено жували. Далі Катя замислено промовила:

 — Але тут ще є такий нюанс. Аня  була автором сайту Writer, тож знала багатьох його відвідувачів. Я дещо накидала, свої припущення про те, хто може бути цим маніяком. Бо, знаєте, він точно тут бував і не один раз, він постійно читав книги Аманди. Але ж вам усі ці імена і псевдоніми все одно нічого не скажуть…

 — Тут ви, Катрусю, трохи помиляєтеся, — відповів Артем. — Бо я теж часто заходжу на цей сайт, щоб почитати якусь книгу на дозвіллі. Ну, розумієте,  я люблю читати. І за блогами теж слідкую, й коментарі переглядаю. Тому в курсі всього, що тут відбувається. 

Катя, здається, уперше бачила поліцейського, який так щиро зізнавався в любові до читання. Ну гаразд, чом би й ні. Але її раптом, як і багатьох інших письменників до неї, здолала цікавість — що скаже незнайома людина про її книгу.

 — То ви багато романів на сайті прочитали?  — запитала вона. — Ну, наприклад, з творами Андрія Князева знайомі? Вони вам сподобалися?

 — Ви думаєте, він і є маніяк? — напустив на себе суворий вигляд Артем. — Що ж, це не виключено. Це геть підозрілий тип, до того ж він пише про бандитів зовсім неправдоподібно. Вони в нього якісь мармеладні виходять. От його б до нас у СІЗО замкнути, зі справжніми злочинцями! То перестав би дурню строчити...

Катя аж соком похлинулася, почувши таку не надто люб'язну думку про власну творчість. Вона низько нахилила голову і почервоніла. Але Артем на те не зважав.

 — У моєму списку підозрюваних Князев зараз під номером один, — продовжував він свій монолог. — Такі з вигляду пристойні чолов'яги найчастіше  виявляються збоченцями…

— Можете викреслювати Андрія зі свого списку, — заперечила Катя. — Насправді він відомий усім письменник, просто у самвидаві пише під псевдонімом...

— А що, відомі письменники не бувають злочинцями? — не погодився Артем. — Он у Кінга…

— Не знаю, як у Кінга, а в Князева був роман із цією самою Амандою Роуз!

— О, то в нього є мотиви! — збадьорився хлопець. — Можливо, Аманда його відшила, а він вирішив помститися і вдає з себе маніяка…

— І знову пальцем в небо, — торжествуюче розвела руками Катя, рада провчити надмірно самовпевненого поліціянта. — Аманда його не відшивала, вона, навпаки, ладна будь-якої миті кинутися Князеву на шию. Тільки, здається, він цього не хоче.