11. Нова історія

"Привіт! — писала Катя. — Вибачте, що я вас турбую, але хотілося порадитися щодо однієї проблеми, яка трапилася з моєю подругою. Якщо, звісно, у вас є вільний час…"

"Привіт! — тут же відповів Артем. — У мене скільки завгодно вільного часу."

Хоча насправді йому треба було писати продовження книги, бо й так вибився із встановленого для себе графіку. Але ж не так часто йому в приват пишуть симпатичні  і (судячи зі стрічки у Фейсбуці) незаміжні дівчата.

"Тут така справа…— з'явилося повідомлення від Каті. — Одну мою подругу став переслідувати якийсь неадекват. Пише їй повідомлення, коментує дописи, а тепер навіть став телефонувати на мобільний. Вона не знає, що робити. Я тут подумала — ви в своєму творі писали про маніяків, можливо, ця тема вам близька? Наприклад, ви консультувалися із спеціалістами з поліції чи психологами. Чи не можете поділитися їхніми контактами?"

Артем почухав потилицю. Свій роман він писав повністю з голови, жодних знайомих в "органах" не мав. Та й взагалі мав дуже слабке уявлення про те, як цих маніяків ловлять. Але варто у цьому зізнатися — і Катя відразу ж перестане йому писати… Тому він відповів:

"Ви потрапили якраз за адресою. Справа в тому, що мені довелося працювати якийсь час у поліції і власноруч ловити маніяків!"

"Правда? — зраділа Катерина. — А я й не знала, що жінкам довіряють таку небезпечну роботу!"

"Звісно, довіряють, — натхненно продовжував брехати Артем. — Адже треба комусь виконувати роль так званої "підсадної качки", на яку нападе маніяк, перш ніж його заарештують."

"Нічого собі! Це дуже небезпечно! А чому ви не напишете книгу про свою роботу? Я впевнена, її б читали з великим задоволенням. Ви б могли туди додати різні документальні факти, опитування свідків, результати експертизи…"

"Нам забороняють розголошувати подробиці, — скромно зізнався Артем. — Підписуємо  угоду про те, що маємо все тримати в таємниці."

"Але, може, ви все-таки зможете щось порадити моїй знайомій?" — наполягала Катя.

"А може, це їй самій потрібна допомога? — раптом сяйнуло Артемові. — Адже дівчата частенько так чинять  — якщо хочуть про щось запитати, то не зізнаються прямо, а вигадують якусь міфічну подругу…"

Його колишня саме так і робила, коли хотіла отримати черговий подарунок чи розкрутити його на поїздку кудись — розповідала про щедрого хлопця її подруги, який заради коханої готовий на все (ну, чи майже все). І йому, Артему, щоб не видатися гіршим за того подружкиного кавалера, доводилося виконувати всі Світланині примхи. Що, втім, не завадило їй незабаром знайти іншого, більш перспективного нареченого.

"Так, звісно, я можу їй щось порадити, — заклацав він по клавіатурі. — Але в листуванні це робити незручно, може, ми б із вами десь зустрілися й обговорили проблему…"

"Добре, — легко погодилася Катя. — Давайте завтра у піцерії на центральній площі міста. О котрій вам зручно?"

"Можна о сьомій".

"Добре, я прийду. Але як я вас впізнаю? У вас на аватарці немає фото, і я навіть не знаю, як вас звуть."

"А якщо я той самий маніяк?" — хотів було пожартувати Артем, та передумав. Адже невідомо, чи не сприйме Катя ці слова за чисту монету. Може, візьме й заблокує його з переляку, і побачення зірветься.

"Мене звуть Аня, — написав Артем. — У мене світле волосся і я люблю чорний колір."

"Це вже щось, — Катя поставила веселий смайлик. — Тоді буду виглядати білявку у чорному. А мене ви впізнаєте, світлини в моєму профілі не містять фотошопу. До завтра!"

Артем посміхнувся до згаслого екрану, на якому побачив своє відображення. Так, у нього й справді світле волосся, і він одягнутий в чорний світшот. Але на цьому вся схожість із вигаданою Анею вичерпувалася. Може, йому варто перевдягнутися у жіночий одяг і скористатися косметикою, щоб замаскуватись під дівчину? Проте, згадавши незабутнього трансвестита, якого зустрів під час посиденьок з Алексом, відкинув цю ідею.

Ну гаразд, щось  по ходу справи придумає! 

***

А тепер треба було братися за продовження книги. Проте писати про "Містера по-українськи" не було натхнення. Йому раптом спало на думку, що конче необхідно створити продовження "(не) Ідеального роману". Ну справді, більшість авторів на одному томі не зупиняються, продукують ще кілька томів подальших пригод героїв, потім передісторію книги, життєписи другорядних персонажів… А він чим гірший? Адже його улюбленці ще такого могли натворити…

І, трохи поміркувавши, він швидко створив нову папку у Word, назвавши її

Раб кохання

Жив-був на світі один молодий і амбіційний Письменник. Він мріяв написати Роман Тисячоліття, який зробив би його всесвітньо відомим та допоміг заробити свій перший ( і далеко не останній, за його розрахунками),  мільйон. Але Письменник довго не міг обрати, у якому жанрі буде написаний його Роман Тисячоліття. То він брався за епічне фентезі, то — за космооперу, то починав писати грандіозне ЛТПРГ. Але все було не те, чого йому хотілося. І він вирішив, за прикладом знаменитого лорда Байрона, вирушити в навколосвітню подорож та запастися враженнями для свого майбутнього шедевру.

Не буду описувати усю його мандрівку, скажу лише, що біля берегів однієї африканської країни на судно, де плив Письменник, напали пірати і захопили всіх моряків та пасажирів у полон. Ось привели Письменника до ватажка  піратів, а той суворо подивився на нього і запитав:

Я бачу, що ти молодий і гарний, а хто ти будеш за професією?

— А навіщо вам моя професія? — здивувався Письменник.

— Якщо ти ІТ-шник, ми продаємо тебе в рабство у США, якщо футболіст — то в Україну. А може, ти військовий?

Письменник злякався, воювати якось не входило у його плани.

— Я взагалі-то автор, — пробурмотів він, опустивши очі, — книги пишу…

— О, автори нам також згодяться… — пірат зловісно посміхнувся. — Є один клієнт, котрий дорого заплатить за такий відбірний екземплярчик!