Глава 8. Шерон. “Де'Вріси”.

Щойно я зайшла у столову університетського кампусу відразу ж зауважила руду. Лотті з-за столика поруч із вікном поманила жестом.

-Млинці! Твої улюблені Фльор!

-Емм, так. - Реабілітувалась я, - один млинець - одна порція, а ти ще й із сиропом узяла.

Я макнула палець у її тарілку. Облизнула скапуючий шоколад.

Руда, з настромленим на виделку шматком так і застигла.

Раптом, за вікном щось заскреготіло. Я поглянула туди: водій, за фігурою явно дівчина, зняла шолом та заглушила байк. Ефектно перекинувши ногу через сидіння вона спішилась. Звела мотоцикл на підніжку та попрямувала до будівлі кампусу.

-Оо! Знайомся! Новоспечена одногрупниця, - почула я поруч. Лотті кумедно надула щоки свердлячи гостю поглядом.

-Вона мене одну бісить з першої миті знайомства?!

Я ще не мала певної думки, тому промовчала.

В їдальню зайшли троє знайомих мені віднедавна за парами персон: Емма, Рубен і Томас. Судячи з того, як часто Лотте згадує їх у розмовах - вони щось на кшталт компанії моєї Фльор. Трійця щось замовила та загрузивши підноси прямувала до нас. 

-Хальо Фльор! - гукнув наближаючись хлопець у веснянках та смугастій сорочці.

-Смачного дівчата! - розмірено протягнула білокоса в кремовому, діловому костюмі. - Не проти?

-Звісно! Може у вас щось поцуплю, а то подруга ось об’їдає. - Руда підморгнула.

-Тебе об’їси, - втрутилась я, - з такими “молекулярними” об’їдками хлопці скоро лише в очі мені й дивитимуться.

-Так це ж добре?! - Рубен, ставлячи підніс на наш із рудою столик, знітився. - Хіба ні?

Лотте вибухнула сміхом, а за нею я та Емма. Томас невизначено повів плечима. Я заледве помітила як його губи поповзли угору.

Ми уже завершували обід, як двері їдальні відчинились й зайшла вона. Новенька миттю зорієнтувалась.

-Салют! - муркнула вона здалеку.

-Цікаво, де її брат? - Емма витерла серветкою губи, - де’Вріси дуже різношерсті.

-Це тебе хвилює? - втрутилась Лотті.

-А повинно? - староста дістала із сумки дзеркальце й помаду. Я звернула увагу як та старанно підводить рожевий контур.

-Хто вони узагалі такі, ці де’Вріси? - мене спустошувала цікавість.

-Ми з братом перевелись до вас за програмою із університету Утрехта. А ще ми зануди й вживаємо менше їжі. – Раптом втрутився низький, проте м’який жіночий голос прямо над головою.

Я закашлялась.

Поглянула на неї: темно-карі очі, ніс з горбинкою, ультракоротка зачіска “піксі” відтінку воронячого крила, щільно прилягаючий до фігури мотокомбінезон.

“Зухвала вискочка”.

-Я Агнесс, можна Несс, - між тим продовжила вона. Зауваживши мій оцінюючий погляд - надкусила яблуко, яке тримала у руці, й жбурнула його мені.

Я заледве впіймала. Злість й бійцівський дух пробудились одночасно. Мабуть, я почервоніла. Відчула, як у висках запульсувала кров. У грудях стало гаряче.

-Побачимось на парах! - кинула вона йдучи геть.

Хлопці проводжали її поглядом.

Емма щось гортала у телефоні, схоже у пошуках сторінки в Інсті.

Зеленкуваті очі Лотті зустріли мої.

-Мене теж.

-Що, мене теж?- з’ясувала руда.

-Відповідь на твоє запитання, чи бісить вона одну тебе.

                                                                                    ***

Пару з “Вікової психології” вів новий викладач. Доктор наук Кельге Штраус, як він сам відрекомендувався - голландський патріот з німецьким корінням, психолог, філантроп та меценат.

Я помітила, як цей чоловік років п’ятдесяти з вусами та помітною залисиною, прискіпливо оглядає кожного з присутніх. Його погляд, наче рентген, ковзав від столу до столу. Нарешті примружено просканував мене й зупинився на Лотте. Він знову і знову кліпав очима втупившись у руду, а коли дістав й зодягнув на око лінзу монокля, закріплену ланцюжком на одязі, - не по собі стало не тільки рудій. Бракувало повітря. Я розстебнула ґудзик на комірі сорочки. Намагаючись відволіктись перевела погляд осторонь.

Попереду ліворуч ображена мною блондинка Ліз замальовувала ручкою моє обличчя на спільному фото групи, а позаду неї товстяк Джесс переглядав у смартфоні її напівоголені зображення із роздягальні.

-Група, сьогодні на порядку денному у нас теорія когнітивного розвитку Жана Піаже.

-Знаєш, я думала цей книжковий хробак уже від мене не відв’яжеться, - почула поруч знайомий голос рудої, - уфф, Фло, таке враження наче я у нього щось поцупила.

-Можливо свіжий випуск газети “Фольксрант” з його газону? - Доповнила я.

-Ха! Можливо, або ж його цноту.

-Ти ще та Лоліта. - зіронізувала я пошепки.