Ви можете уявити відчуття незрозумілого неспокою, ніби щось повинно трапитись, але ніяк не розумієш, що. Намагаєшся бути спокійною, але серце калатає з такою силою, наче вистрибує з грудей. Пичинаєш нервово крутити склянку в руках і в результаті напиваєшся, втрачаючи при цьому й без того крихти контролю за ситуацією. Або підкурюєш одну цигарку за іншою. Або робиш й те, і інше одночасно. Уявили? Тоді ви дивитесь прямісінько на мене.
Я ніяк не розуміла, чому склянка так швидко ставала порожньою. Ще мене бісило, чому бармен так часто замінює біля мене попільничку. Так, я втратила відчуття часу.
Вечір проходив, точніше проповзав. Намагалась не дивитись на двері, і все ж, подумки очікувала почути за спиною голос… приємний і солодкий. Але, замість цього отримала чергове “Крихітко, давай до мене!”. Буууу.
Я чекала, а він не приходив. Настрій зіпсувався. Переповнена злістю сама на себе, вирішила йти додому. “Нарядилась як новорічна ялинка, для кого?” Не затримуючись, я поклала гроші на барну стійку. Якнайшвидше бажала на вулицю.
Не помічаючи нікого на своєму шляху, розштовхнула натовп людей. Замотала на шию шарф та накинула широке пальто. За мить, я вже за дверима бару. Поборола бажання закричати, щоб виплеснути назовні все, що шматувало з середини. Зробила величезний ковток повітря й попрямувала додому.
“Ну що ж краля, сьогодні ти звабила добру половину ловеласів - фетишистів ретро вбрання.” Видається, моїй ходячі примарі потрібно терміново змінити гардероб, на щось більш відвертіше, провокуюче і з цього століття. Заодно, за покупками зможу відволіктись від усього цього божевілля.”
Однак, я помилилась. Божевілля лише почалось! Відійшовши від “Nemo” уже досить пристойну відстань, почула жахливий гул моторів. Він наближався із величезною швидкістю.
“Зграя самогубців!” - я заледве встигла відскочити на узбіччя. Наче торнадо, вони пронеслися зовсім поруч, залишивши за собою запах бензину та сліди шин на асфальті.
- Ідіоти!!! Це бляха трасса для раллі?!..- врешті вдалось виплеснути хоч щось.
Я не думала, що хтось із них, за таким гулом моторів, здатен щось почути.
Несподівано, один мотоцикліст загальмував, розвернувся, й поїхав прямісінько на мене!
За секунду, таку ж комбінацію провенули іще троє.
Вони швидко наблизились й об’їхали мене колом.
“Ну, мала…доскакалась!”
Зрозуміла, що о другій ночі, на абсолютно пустій вулиці тікати нікуди.
“Безглузде завершення безглудого вечора”.
-Тобі не страшно гуляти самій?
-Не потрібно її лякати, може підвезти кралю додому?
-Впевнений, вона згодиться поїхати з нами.
Думками, я вже готувалась до чогось самого страшного. Ось вона …розплата за рівність прав. Ніч - ненайкраща пора для подіуму.
Чого ж можна чекати серед ночі від чотирьох кремезних хлопців, які з усіх сторін оточили тебе на байках? Ну точно не запрошення до кінотеатру.
-То як, ти з нами? - раптом я відчула, що серце забилось все швидше і швидше. Це був він, той, кого уже не сподівалась почути.
Він зняв шолом.
- Я …так.Так! я з вами!!!
В ту ж мить здалось, світ перестав існувати. Раптово зникло все. Я забула про зіпсований настрій та емоції, які розривали на частини. Навколо лише ніч, швидкість та ми двоє!
Троє інших, спершу їхали поряд, та піддавши газу швидко віддалились, наздоганяючи решту мото-компанії.
На нічній дорозі ми залишились удвох.
- Куди ми їдемо? - поцікавилась я.
- А ти не любиш несподіванок…
- Чесно кажучи ніколи не любила.
- Дарма. Довірься. Сьогодні тебе очікує нове обличчя Роттердаму.
І я довірилась. Повністю. Відчула таку легкість, як ніколи у житті.
-Тут за рогом є цілодобовий механізм, зупинемось тут.
-Що тобі там потрібно?
-Багато запитань містер Роберт.
Щоразу, потрапляючи в пригоду, я намагаюсь придбати одноразову фоокамеру - “мильницю”, щоб Фльор, переглядаючи знімки мала змогу зрозуміти, що значить житит наповну. Але, цього разу, я була певна, що такі знімки й мені самій знадобляться.
Ми їздили непримітними, маленькими вулицями. Зрештою, повернули на світлофорі й виїхали на головну дорогу, в декілька рядів, та помчали через міст.
Такий Роттердам я бачила вперше. Ніч магічним полотном вкрила усе місто. Лише світло ліхтарів та вивіски нічних закладів, що розмазувались на швидкості, порушували гармонію. Час зник …були лише ми.
Нарешті я почала впізнавати місцевість. Ми проїхали повз Музейний парк й підїхали до Центрального парку. Роб загальмував, й байк незадоволено дьоргнувшись зупинився.
#2721 в Молодіжна проза
#10572 в Любовні романи
#2569 в Короткий любовний роман
психологія, студентське життя, кохання дружба і багато чого іншого
Відредаговано: 23.11.2020