Глава 4. Шерон. “Божевілля”.

   Ви можете уявити відчуття незрозумілого неспокою, ніби щось повинно трапитись, але ніяк не розумієш, що. Намагаєшся бути спокійною, але серце калатає з такою силою, наче вистрибує з грудей. Пичинаєш нервово крутити склянку в руках і в результаті напиваєшся, втрачаючи при цьому й без того крихти контролю за ситуацією. Або підкурюєш одну цигарку за іншою. Або робиш й те, і інше одночасно. Уявили? Тоді ви дивитесь прямісінько на мене.

    Я ніяк не розуміла, чому склянка так швидко ставала порожньою. Ще мене бісило, чому бармен так часто замінює біля мене попільничку. Так, я втратила відчуття часу.

    Вечір проходив, точніше проповзав. Намагалась не дивитись на двері, і все ж, подумки очікувала почути за спиною голос… приємний і солодкий. Але, замість цього отримала чергове “Крихітко, давай до мене!”.  Буууу.

    Я чекала, а він не приходив. Настрій зіпсувався. Переповнена злістю сама на себе, вирішила йти додому. “Нарядилась як новорічна ялинка, для кого?” Не затримуючись, я поклала гроші на барну стійку. Якнайшвидше бажала на вулицю.

    Не помічаючи нікого на своєму шляху, розштовхнула натовп людей. Замотала на шию шарф та накинула широке пальто. За мить, я вже за дверима бару. Поборола бажання закричати, щоб виплеснути назовні все, що шматувало з середини. Зробила величезний ковток повітря й попрямувала додому.

    “Ну що ж краля, сьогодні ти звабила добру половину ловеласів - фетишистів ретро вбрання.” Видається, моїй ходячі примарі потрібно терміново змінити гардероб, на щось більш відвертіше, провокуюче і з цього століття. Заодно, за покупками зможу відволіктись від усього цього божевілля.”

    Однак, я помилилась. Божевілля лише почалось! Відійшовши від “Nemo” уже досить пристойну відстань, почула жахливий гул моторів. Він наближався із величезною швидкістю.

    “Зграя самогубців!” - я заледве встигла відскочити на узбіччя. Наче торнадо, вони пронеслися зовсім поруч, залишивши за собою запах бензину та сліди шин на асфальті.

    - Ідіоти!!! Це бляха трасса для раллі?!..- врешті вдалось виплеснути хоч щось.

    Я не думала, що хтось із них, за таким гулом моторів, здатен щось почути.

    Несподівано, один мотоцикліст загальмував, розвернувся, й поїхав прямісінько на мене!

    За секунду, таку ж комбінацію провенули іще троє.

    Вони швидко наблизились й об’їхали мене колом.

    “Ну, мала…доскакалась!”

     Зрозуміла, що о другій ночі, на абсолютно пустій вулиці тікати нікуди.

    “Безглузде завершення безглудого вечора”.

    -Тобі не страшно гуляти самій?

    -Не потрібно її лякати, може підвезти кралю додому?

    -Впевнений, вона згодиться поїхати з нами.

    Думками, я вже готувалась до чогось самого страшного. Ось вона …розплата за рівність прав. Ніч - ненайкраща пора для подіуму.

    Чого ж можна чекати серед ночі від чотирьох кремезних хлопців, які з усіх сторін оточили тебе на байках? Ну точно не запрошення до кінотеатру. 

    -То як, ти з нами? - раптом я відчула, що серце забилось все швидше і швидше. Це був він, той, кого уже не сподівалась почути.

    Він зняв шолом.

    - Я …так.Так! я з вами!!!

    В ту ж мить здалось, світ перестав існувати. Раптово зникло все. Я забула про зіпсований настрій та емоції, які розривали на частини. Навколо лише ніч, швидкість та ми двоє!

    Троє інших, спершу їхали поряд, та піддавши газу швидко віддалились, наздоганяючи решту мото-компанії.

    На нічній дорозі ми залишились удвох. 

    - Куди ми їдемо? - поцікавилась я.

    - А ти не любиш несподіванок…

    - Чесно кажучи ніколи не любила.

    - Дарма. Довірься. Сьогодні тебе очікує нове обличчя Роттердаму.

     І я довірилась. Повністю. Відчула таку легкість, як ніколи у житті.

     -Тут за рогом є цілодобовий механізм, зупинемось тут.

    -Що тобі там потрібно?

    -Багато запитань містер Роберт.

    Щоразу, потрапляючи в пригоду, я намагаюсь придбати одноразову фоокамеру - “мильницю”, щоб Фльор, переглядаючи знімки мала змогу зрозуміти, що значить житит наповну. Але, цього разу, я була певна, що такі знімки й мені самій знадобляться.

    Ми їздили непримітними, маленькими вулицями. Зрештою, повернули на світлофорі й виїхали на головну дорогу, в декілька рядів, та помчали через міст.

    Такий Роттердам я бачила вперше. Ніч магічним полотном вкрила усе місто. Лише світло ліхтарів та вивіски нічних закладів, що розмазувались на швидкості, порушували гармонію. Час зник …були лише ми.

  Нарешті я почала впізнавати місцевість. Ми проїхали повз Музейний парк й підїхали до Центрального парку. Роб загальмував, й байк незадоволено дьоргнувшись зупинився.