Глава 3. Шерон. “Глибокий подих”.

    Глибокий подих! Безмірно великий ковток повітря. Перше, що я люблю робити, повертаючись сюди. Неймовірно люблю цей запах!

   Тут, я знову тут, в нашій квартирі. Сьогодні пахне кавою, та, незрозуміло чому - димом цигарок. Зазвичай - це моя прерогатива. Гіркувато-солодкий запах життя. Нашого з Фльор життя.

   Цього разу вона навіть не намагалась мені завадити. Дивно. Схоже, я абсолютно не розумію, що з  заучкою зараз діється. Яке воно, її життя насправді? Кумедно, але залишкові відчуття похмурі. Ніби чорно-білий фільм. Монохромне відображення плівки, де погляди німі, а все що оточує - дерева, будинки, чиїсь обличчя, - сірі.

    Якщо це насправді так, то мені її дійсно шкода. Дурепа!!!

  Та годі! Сьогоднішню історію пишу я! Не для того чекала повернення, щоб витрачати час на її персону!…

   Отже я. Точніше Я - Шерон. Щойно віднайшла себе, у мені є все те, що не взмозі дозволити собі вона. Моя розкутість, поведінка, смак в одязі - все це абсолютні її табу! Ооо, як же вона, така “ідеальна” і “правильна” дозволить собі вчверити щось подібне? Я взагалі дивуюсь, як вона почала палити? Хоча, якщо подумати, є ще дещо - наша спільна незмінна пристрасть “Кава”!

   Щоразу повертаючись в цю кімнату я довго не відкриваю очі, а просто насолоджуюсь запахом кави, який так приємно і гірко пронизує кожен куток. Ось і зараз, мовчки, закривши очі я відчуваю аромат наповнюючий кімнату, яку ми створили разом. Фльор написала величезну, хоч й не профі, але в біса творчу картину. Я ж дістала речі, які в обоє згодом закохались. Це ідеальне місце для нас. Схованка від усіх, де можна “забинтувати” душевні рани. Особисто я жодного разу не дозволила собі запросити сюди кого-небудь. Друзів у мене насправді немає, та я й не Мойсей вести когось із “випадкових знайомих” в цю Землю Обітованну. Знаю, Фльор часом сюди приводить цю руду бестію Лотте, й це відверто нервує…для чого заповнювати житло чужими думками, поглядами, мріями??! Схоже, магія цього місця остаточно зникне, якщо я щось із рудою не придумаю.

   Бляха, та тут є дійно штуки із своєю душею !!! Підвісні жовтогарячі ліхтарі, металічна клітка із видутими скляними фігурками у середині, оголена гіпсова статуетка Жюльєт Арді із фільму “І Бог створив жінку”, а ще - панно вітрильника із бежевих шнурівок.  

   Фльор схоже уже перестала дивуватись поповненню “колекції”, й що кумедно - навіть протирає полиці, не змінюючи встановленої мною послідовності.

    (Співає Golden Earring “Radar Love”)

“Коли мені стає самотньо - не тужу,

На педаль газу я сильніш давлю.

Листи мені не треба - знаю точно

Бо маю річ- радар любові зву її.

Й зараз ми отримаєм заряд -

Радар любові в нас.”

                                                                                     ***

    Кажуть, що “ідеальні шизофреніки” навіть не здогадуються про існування свого іншого “Я”. Вони не усвідомлюють, що живуть двома життями одразу. Більше того, вони вперто заперечують саму таку можливість. Ну що ж, ми не прагнемо ідеалу, але й не відмовляємось від думки, що живемо не так як усі. Я знаю про її існування, вона - з недавнього часу про моє. Висловлюючись інакше - у нас “симбіоз”. Гадаю, ми два різних біологічних види в одному тілі. Нехай так і буде! Беззаперечно, дізнавшись про моє існування ця дівчина почала мені подобатись більше.

    Стоп! Де вона поділа мої сигарети? Охреніти!!! Що я страшенно не люблю, так це пошуки необхідних речей в найбільш недоречний час.

                                                                                       ***

  Десята година вечора. Я заварюю горня кави та зручно вмощуюсь на широкому підвіконні. Неочікувано, знаходжу цигарки. Так блін, зрозуміло!…

     За вікном полум’я нічного міста, а тут - ковдра та улюблена музика в програвачі - якраз те, що мені б сьогодні лікар прописав. Не хочу квапитись - потрібнея встигаю завжди. Що ж..метушня клубів трохи зачекає! Ніч сьогодні буде гарячою.

   І взагалі, мені нікуди спішити. Ніхто не ображатиметься за моє запізнення, та й я ніколи не проситиму вибачення. Не відчую поцілунку в знак примирення, не поцілую палко у відповідь. Все що я маю - знайомства на одну ніч, купу імен та облич, які абсолютно безглуздо перемішались у пам’яті. Ще - зазвичай метушливі збори зранку, доки мій черговий “знайомий” спить. Ця гра мене затягнула. Я наче про-гравець, намагалась прорватись у вищу лігу, зваблюючи все цікавіших і недоступніших чоловіків. Мене цілком усе влаштовує. Влаштовувало.

     Один момент похитнув це переконання, але “з ніг на голову” нічого не перевернулось, я взагалі не знаю що тоді відбулось…Подія оригінально розбавила міцністю коктейль чоловічої уваги, яка балувала мене останнім часом виключно безалкогольними неп’янкими смаками.

    Я, як звично сидячи в барі “Nemo”, неспішно пила віскі з льодом і створювала вигляд абсолютно байдужий до усього, що відбувається навколо, окрім власної персони. Впринципі, робила те, що і завжди. Ліворуч від мене, далі за барною стійкою сидів чоловік. На вигляд років 35: костюм, з під манжета білої сорочки демонстративно визирав дорогий годинник. Одним словом - легка, і не зовсім цікава мішень для мене, але перебирати в той вечір не було чим.