Епілог

Тридцять років потому

Кай стояв біля вікна свого кабінету й дивився на Аркену Реона. В очах світився тягар прожитих років, а у волоссі блищала сивина.

– Хто б міг подумати… – тихо прошепотів він.

За час його правління місто й усі навколишні землі зазнали небувалих змін. Безпечна поверхня та майже безмежний обсяг безкоштовної енергії спричинили стрімкий технологічний прорив. Талварін виріс утричі. Місто перебудували майже з нуля: з’явилися фабрики, заводи, транспортні магістралі. Розвинулися й інші міста, а швидкісне сполучення лише підштовхнуло цей процес. Життя вирувало на повну.

– Даале, дозвольте? – у дверях з’явився Ріан.

– Звичайно, головний раднику, – усміхнувся Кай.

– Як просувається розробка прототипу нового електромобіля? – запитав Кай, сідаючи в крісло.

– Чудово, – відповів Ріан із задоволеною усмішкою. – Уже на етапі тестування.

– А як Софія?

Кай відкинувся на спинку крісла та очі його засяяли теплом.

– Скоро народить. У мене незабаром буде онук, Ріане.

– Радію за тебе від усього серця.

– Хто б міг подумати, що все складеться саме так.

– О, я, живучи на дні печери, точно не міг такого уявити.

– Так… Пробач. Якби не я, твоє життя могло б скластися інакше.

– Ти досі картаєш себе? – спитав Ріан. – Я ж казав: я цілком задоволений своїм життям. У мене прекрасна дружина, чудові діти. А ще – друг, який є найвпливовішою особою на всьому континенті.

Вони весело розсміялися.

– Ти теж доволі значуща персона.

– Та куди мені до великого Даала, – удавано скромно відповів Ріан.

– Ну-ну…

Ріан раптом посерйознів.

– Знаєш… я вже давно думаю над тим, що нам час розвивати космічну галузь.

Посмішка зійшла з обличчя Кая.

– Я і сам не раз про це замислювався, – зізнався він. – Реон не додає впевненості в майбутньому.

– Саме так. Якщо почнемо зараз, можливо, наші нащадки матимуть шанс врятуватися ще до того, як він проявить себе на повну.

– З чого пропонуєш почати?

– Можливо, варто створити окрему структуру, яка займеться вивченням цього питання.

– Візьмешся за це?

– Із задоволенням.

– Гаразд, – кивнув Кай. – Чекаю на пропозиції.

Ріан вийшов, залишивши Кая наодинці з його думками. Кай знову підійшов до вікна. Далеко внизу, під лагідним сяйвом Щита, місто жило своїм життям. Він просто дивився на сонце, яке більше не вбивало, і вперше за тридцять років дозволив собі просто дихати.