Триста п'ятнадцять

Кай лежав під важкими шкурами в тій же печерці й сліпо дивився на вогонь. Думки вперто поверталися до вчорашньої зустрічі з вождями.

«А якщо ніхто не прийде?»

«Без допомоги арданців нам не здійснити задумане»

Почувся шурхіт. До печери влетів Дай.

– Вставай! – він стягнув шкури з друга. – Ти маєш це побачити.

Кай нехотячи підвівся.

– Що там?

– Ходімо. – Дай потягнув його за руку. – Швидше.

Він майже виштовхнув Кая назовні.

– Що сталося? – глухо спитав Кай.

– Дивись.

Дай вказав у бік пагорбів.

З сивого туману, що піднімався з озера, виходили розмиті силуети.

Кай примружився. На мить йому здалося, що це гра світла.

Та силуети рухалися.

Він застиг, наче теж перетворився на кригу.

То були люди. Багато людей.

Дай похлопав Кая по плечу.

– У тебе вийшло.

Люди виходиди з наметів, мовчки вдивляючись у туман. Слідом з’явився і Вардас.

– Ти казав про майбутнє, Даале, – голос старійшини пролунав над берегом. – Виявилося, що мій народ втомився жити тільки минулим.

Увечері, коли шум трохи вщух і люди зібралися біля вогнів, Вардас підвівся і сказав:

– Триста чотирнадцять чоловіків відгукнулися на твій заклик Каєне.

Кай на мить затримав подих.

– Я вдячний кожному. – Кай зробив коротку паузу. – І обіцяю, що не підведу.

Вождь глянув Каю прямо в очі.

– Я вірю тобі. Веди нас, Каєне Талл.

Кай кивнув відчуваючи, як клубок у горлі заважає дихати.

– Ми вирушимо вранці, – нарешті вимовив він, і його голос звучав так твердо, як ніколи раніше.

Наступного ранку триста чотирнадцять чоловіків вишикувалися перед наметом вождя. Піднявшись на невелике підвищення Кай промовив до натовпу.

– Ми з Даєм подолали цей шлях, щоб знайти сильний і незламний народ Ардана.

Він зробив коротку паузу.

– І ми його знайшли!

– Не буду брехати. Те що я прошу вас зробити, небезпечно. І я не можу обіцяти, що все вийде.

– Але якщо ми нічого не зробимо – ми вже програли.

– Ми маємо щанс повернути собі світ. Світ в якому сонце більше не палитиме, а грітиме.

На Кая заворожено дивилася сотня людей. І в їхніх поглядах не було і тіні сумніву.

А потім з натовпу прорвалися голоси:

– Зробимо!

– Час уже!

– Досить жити в льоду!

– То коли виходимо? – зпитав Вардас.

Кай ледь усміхнувся.

– За годину.

– Ви збираєтеся йти з нами, Вардасе? – спитав Кай, коли вони повернулися до намету.

Вардас поглянув на годинник, який Кай залишив йому на пам’ять, а потім перевів погляд на Кая.

– Якщо я не піду то не зможу дивитися в очі своїм дітям, коли вони запитають, чому ми досі живемо в льоду. Я привів цих людей сюди. Я і приведу їх до Вежі. Торн залишиться за старшого. А я... я хочу побачити, як сонце знову стане лагідним.

– Тепер триста п'ятнадцять. – прошепотів Каю на вухо Дай.

Снігу ставало все менше, а червоне сонце світило все яскравіше. Вони дійшли до краю земель Ардана.

– Тут розділимося.

– Чому? – перепитав Вардас. – Хіба твій Щит не захистить нас?

– Від сонця так. Але не від чудовиськ. Я розвідаю шлях та залишу мітки.

– Сам? – здивовано спитав Вардас.

– Так буде швидше. До того ж мені не шкодить сонце.

– Але зашкодять чудовиська, – зауважив вождь.

– Я впораюся. – заспокоїв Кай його.

Вже за два тижні важкого переходу біля зруйнованих воріт, що вели до вежі їх зустрів Соловен.

– Каю, – він стиснув Кая в обіймах. – Ти повернувся.

– Так. – Кай не менш міцно обійняв Соловена. – Я привів арданців. Триста п'ятнадцять…Вони скоро будуть тут.

Соловен широко усміхнувся і навіть трохи випрямився.

– Я вірив в тебе.

– А як у вас справи?

– Ми з ауріанами перевезли четверту частину деталей Шита. Ріан займається його встановленням. – Соловен вказав на вежу.

– А Алія?

– Кілька днів тому прибув посланець з Елара. – Соловен на мить замовк. – У неї вийшло створити ліки.

Кай голосно видихнув. І з цим видихом відчув як гора падає з його плеч.