Пробудження

Лабораторію обладнали в старій сторожовій вежі на межі лісу.

– Тобі потрібно відпочити. – Ваялл стис плечі Алії відчуваючи в них напругу. – Ти вже місяць не виходиш звідси.

Він пам’ятав кожну ніч, коли знаходив її сплячою просто за столом серед колб і записів.

– Не зараз. – Алія повернулась обличчям до чоловіка. – залишилося зовсім трохи.

Ваялл обхопив її обличчя руками. Його великі теплі долоні різко контрастували з холодною, майже крижаною шкірою.

– Ти виснажена, Аліє.

Дівчина відвела погляд та легенько відштовхнула Ваялла.

– Дивись. – кивнула вона на металеву клітку всередині якої сиділа істота.

Це був скараний, але не такий, як раніше. Він не кидався на стіни й не видавав дикого виття. Сидів, згорнувшись калачиком, і дивився в одну точку, ніби намагався втримати уламки власної свідомості.

– Я застосувала сироватку, – прошепотіла Алія. – Три години тому він намагався вирвати мені горло. А тепер...

Ваялл мовчки дивився на неї. Він не знав, що лякає його більше – істота в клітці чи дівчина, яка готова була пожертвувати собою, щоб її врятувати.

Він підійшов до клітки. Скараний здригнувся. Його голова повільно повернулася в їхній бік. Губи ледь ворухнулися, наче він намагався згадати, як говорити.  Це був момент, від якого у Ваялла перехопило подих. Раніше очі цих істот були просто червоними озерами люті, позбавленими зіниць. Але зараз... Червона пелена повільно відступала, наче туман під сонцем.

Погляд істоти сфокусувався. Зіниці звузилися, реагуючи на світло. Це не був погляд звіра. Це був погляд людини, яка раптово прокинулася посеред нічного жаху і не може зрозуміти, де вона.

– Він... він не агресивний, – голос Ваялла здригнувся.

– Він починає усвідомлювати, – Алія притиснула долоню до клітки.

Ваялл знову перевів погляд на істоту. Тепер у відповідь дивилися не порожні очі, а хтось… присутній.

– Але є проблема. – вона відвернулася, щоб він не бачив, як тремтять її руки. – Вилікувати вдасться не всіх. Ті, у кого зміни безповоротні… загинуть.

Ці слова зависли в повітрі важче за будь-який вирок.

Ваялл тихо підійшов і обережно притягнув її до себе.

Алія не одразу відповіла на обійми – лише на мить завмерла, ніби перевіряючи, чи має право на слабкість. Потім її пальці несміливо стиснули його одяг.

– Я не хочу бути вбивцею, – прошепотіла вона. Її голос зламався на останньому слові.

Ваялл міцніше обійняв її, його долоня м’яко торкнулася її волосся.

– Ти ніяка не вбивця. – погладив він її по світлому волоссі. – ти рятівниця.

– Алія заплющила очі.

На мить у її свідомості спливли інші обличчя – ті, кого вона зрадила. Кай і Ріан. Раніше її вибір здавався правильним. Така мала жертва заради майбутнього людства. А що тепер? Тепер жертва зовсім не мала.

Вона не говорила про це вголос.

Але біль від цього сидів глибше, ніж втома.

– Це я у всьому винна. – схлипнула вона.

Ваялл не перебивав.

– Якби не я, їх б тут не було.

Ваялл лише трохи сильніше притис її до себе, ніби намагаючись забрати частину цього болю на себе.

– Ваялле! Я зрадила їх. – сльози покотилися по її обличю.

Він нахилився ближче, щоб вона його чула.

– Можливо це була доля.

Алія підняла на нього заплакані очі.

– Можливо ви опинилися саме там де маєте бути.

Він ніжно усміхнувся їй та прошепотів на вухо.

– І я залишуся поруч. Щоб ти не вирішила. Щоб ти не пройшла через це сама.

Алія не відповіла словами.

Вона просто обійняла його у відповідь – вперше без напруги, без захисту, без контролю.

І вперше за довгий час дозволила собі не бути сильною.