Землі Ардана

Шлях до Ардана пролягав повз Пустки Скараних, де розпечене повітря тремтіло над землею, наче прозоре полотно. Але це не була звичайна пустеля. Кай зупинився, вдивляючись у підніжжя низьких пагорбів, що колись були квітучими долинами. Тепер вони скидалися на застиглі хвилі чорного океану.

Під ногами земля стала обсидіановим склом. Колись, коли Вежа випустила свій нищівний імпульс, температура була настільки високою, що пісок миттєво розплавився. Тепер Кай бачив результати тієї сили зблизька: довгі скляні напливи, посічені глибокими тріщинами, що віддзеркалювали нещадне світло двох сонць.

–  Дивись, –  Дай вказав на дивні вертикальні утворення, що стирчали з-під землі.

Це були залишки давніх лісів. Але вони не згнили й не перетворилися на порох. Хвиля вогню обвуглила їх за частку секунди, перетворивши стовбури на химерні чорні статуї, що виблискували на сонці. Вони стояли як німі свідки трагедії, нагадуючи про те, що буває, коли сила Вежі виходить з-під контролю.

Між цими скляними скелями повітря було сухим і нерухомим. Тут не було вітру  –  лише постійний, ледь чутний дзвін, ніби сама земля вібрувала від болю. «Міні-щит» за спиною Кая ледь помітно мерехтів. Тут, у центрі випаленої зони, фон радіації був набагато вищим.

–  Ніби час зупинився, –  тихо сказав Кай, переступаючи через гострий край скляного напливу. –  Вежа не просто вбила це місце. Вона вирвала його з життя.

Вони прискорили хід. Проходити повз ці «шрами» планети було важко  –  здавалося, що під скляною кіркою все ще жевріє той самий вогонь, чекаючи на новий сигнал від Вежі.

З кожним наступним днем температура опускалася все нижче.

–  Ми вже близько, –  промовив Дай, зупиняючись і спостерігаючи за першими сніжинками, що самотньо кружляли в повітрі.

Чим далі вони йшли на північ, тим сірішим ставало небо. Сонця тепер здавалися лише тьмяними дисками, що майже не давали тепла. Рослинність ставала все рідшою, аж поки останні чахлі кущі не поступилися місцем гострому камінню, вкритому інеєм.

–  Ти відчуваєш? –  Кай щільніше загорнувся в плащ. Його дихання вже перетворювалося на легку пару.

–  Холод Ардана не схожий на нічний холод пустелі, –  Дай поправив ремені наплічника, його обличчя стало суворим. –  Тут він не просто забирає тепло, він пробирається під шкіру, намагаючись зупинити твою кров.

З кожним наступним днем випромінювання ставало все слабшим доки потреба «Міні-небесному щиті» і зовсім відпала.

Сніг стелився до самого горизонту.

Кай збився з рахунку який день вони йшли цими безкраїми снігами. Коли раптом вітер різко змінився. Він прийшов не як подих, а як удар  –  гострий, крижаний, наповнений дрібними кристалами льоду, що боляче сікли обличчя.

–  Потрібно знайти прихисток, –  крикнув Дай крізь гуркіт вітру. –  Тримайся поруч.

Кай відчув, як пальці на ногах починають німіти. Кожен крок ставав боротьбою. Земля під ногами зникла, розчиняючись у білій стіні. Він дивився на спину Дая, яка то з’являлася, то зникала в сніговій куряві, і вперше за всю подорож йому стало по-справжньому страшно.

Тут, у Крижаних Пустках, вони були ніким. Двома крихітними іскрами життя, які Ардан готувався загасити одним подихом.

Кай спіткнувся. Його коліна занурилися в глибокий сніг. На мить захотілося просто залишитися тут, заплющити очі й дозволити білому мареву забрати втому. Але залізна хватка Дая на плечі не дозволила йому впасти в забуття.

– Тримайся! – гаркнув Дай прямо у вухо. Його голос ледь пробивався крізь свист бурі. –  Там попереду пасмо скель!

Вони рухалися навпомацки, бо небо і земля злилися в єдиний хаос. Їхнім єдиним орієнтиром була темна пляма скельного виступу, що раптово виринула з білої стіни, наче привид.

Це був вузький розлам у базальтовій породі, ледь помітний під наносами снігу. Дай буквально затягнув Кая всередину, і ревіння вітру миттєво змінилося на глухий гул.

Прихисток виявився невеликим гротом. Тут було темно і все ще нестерпно холодно, але принаймні крижані голки більше не шмагали обличчя.

Було холодно. Дай ближче присунувся до Кая намагаючись зберегти дорогоцінне тепло. Їх зуби вибивали дрібний дріб.

–  Будемо сподіватися, що нас помітять? –  прохрипів Дай, відчуваючи, як обличчя починає боляче «горіти» від повернення тепла.

–  Хто нас помітить? –  Кай вдивлявся як вихід із печери, поступово засипало снігом. –  Тут немає нічого живого.

–  Помиляєшся, –  прошепотів Дай засинаючи. –  Арданці не живуть на поверхні, але вони бачать кожен крок на своєму снігу.

Кай заплющив очі, прислухаючись до завивання вітру. Йому здалося, що крізь гуркіт стихії пробивається інший звук  –  ритмічний, металевий, наче хтось далеко звідси вдаряв залізом по льоду.

Тієї ночі Кай не знав, чи прокинеться він наступного ранку, чи біла пустеля Ардана стане його останньою домівкою. Сон був важким, наповненим образами золотої Вежі та червоних очей скараних, що дивляться на нього крізь лід.

Проте реальність виявилася ще холоднішою за сон. Кай важко розліпив очі. Обличчя, вії, край плаща  –  все вкрилося білим інієм. Тіло заніміло, перетворившись на неслухняний камінь. Він з великим зусиллям повернув голову. Зовсім поруч було обличчя Дая. Холодне, застигле, наче витесане з льоду.