Скажи це вголос

Шлях назад здавався Каю вічністю, хоча блакитний кристал у його сумці випромінював ледь відчутне тепло, що додавало сил. В кишені біля серця він грів металевий кейс із препаратом Алії. Ціна цього порятунку все ще гірчила на губах, але він знав: зволікати не можна.

Ауріс вже майже торкався горизонту коли трійка мандрівників підійшла до печери.

З кушів вистрибнув Раель та кинувся до Соловену в обійми.

– Батьку!

– Синку. – Соловен міцно стиснув сина в обіймах.

Випустивши батька з обіймів Раель кинувся до Кая.

– Ви повернулися! Я такий радий.

Дай теж не уникнув теплого вітання та був стиснутий в обіймах.

– Як ви? Як дорога? Ви дістали кристал? Бачили ауріанів?

Питання сипалися як сніг на голову.

Чоловіки весело розсміялися. Вони вдома. Ця думка зігрівала з середини.

– Ходімо синку. Я все детально тобі розкажу.

Соловен підштовхував сина до печери.

– А у Ріана з’явилася дівчина. – Раель раптом повернувся до Кая. На його обличчі була така посмішка, що здавалося вона дістає від вуха до вуха.

– Дівчина? – спантеличено перепитав Кай.

– Так! – вигукнув Раель та пошепки додав прикриваючи рукою рот. – Аіша.

– Аіша. – повторив Кай.

«Це та дівчина, що розповідала колись про місто і перев’язувала руки».

– То ходімо швидше. – Кай пришвидшив крок весело посміхаючись.

Проте радість згасла, щойно Кай переступив поріг печери Ріана. Сміх Раеля ще лунав відлунням у голові, але тут панував запах гірких трав і важке, хрипке дихання. Біля ліжка, освітленого слабким вогником лампи, сиділа дівчина. Це була Аіша.

Вона не помітила Кая відразу – її тонка рука міцно стискала долоню Ріана, а голова була втомлено схилена на край ковдри. В тому, як вона поправляла йому пасмо волосся, було щось більше за звичайну турботу. Це була ніжність, що народжується лише на межі втрати.

Кай застиг.

«Отже, поки я шукав спосіб зберегти йому життя, вони знайшли щось інше», – промайнуло в голові.

Він відчув короткий укол ревнощів, який миттєво змінився полегшенням. Ріан не був один.

– Аішо, – тихо покликав він.

Дівчина здригнулася і підвела голову. Її очі були червоними від недосипу, але в них спалахнула відчайдушна надія.

– Ти повернувся… – прошепотіла вона, підводячись. – Йому гірше. Він майже не приходить до тями.

Кай підійшов ближче. Ріан виглядав жахливо: шкіра набула сіруватого відтінку, вени на шиї здулися, наче темні нитки. – Я приніс ліки. Але це буде боляче. Дуже боляче.

Перша доза увійшла в кров Ріана того ж вечора. Його тіло вигнулося дугою, зуби сцепилися в німому крику. Аіша хотіла кинутися до нього, але Кай втримав її за плечі.

– Це перебудова, Аішо. Старе має померти, щоб дати місце новому.

Друга доза, через день, принесла перші видимі зміни. Кай спостерігав із жахом і захопленням одночасно. Темне волосся Ріана почало втрачати пігмент, сивіючи просто на очах, поки не стало білим, як сніг. Його лихоманило, а піт на лобі здавався кристалічною росою.

Третя доза. Остання. Цієї ночі Ріан не кричав. Він важко дихав, а його шкіра почала світитися. Не яскраво, а м’яко, наче внутрішня поверхня мушлі. Вона стала блідою, напівпрозорою і набула того самого дивного блиску, який Кай бачив у Алії.

На ранок в кімнаті панувала тиша. Кай сидів навпроти, розглядаючи, як змінився Ріан.

Нарешті друг розплющив очі. Вони були чистими, але з ледь помітним сріблястим обідком навколо зіниці. Він повільно підняв руку, розглядаючи свої нові, бліді пальці.

– Дивись… – прохрипів Ріан. Його голос змінився, став глибшим. – Тепер я Едвард.

Кай вирячився на друга не розуміючи про що той.

– Ким я став? – тим часом продовжував Ріан.

Кай нарешті зрозумівши жарт та полегшено видихнувши нахилився над його вухом та прошепотів.

– Скажи це вголос.

Очі Ріана розширилися. Перші спазми сміху здригнули його тіло. Наступної миті друзі розірвалися диким реготом. Відчувалося, що разом із цим сміхом розчиняється вся та напруга яка зібралася за останній час.

Аіша, яка щойно увійшла з мискою води, завмерла на порозі. Вона злякано переводила погляд з Кая на Ріана, не розуміючи, чи це ознака одужання, чи вони обидва збожеволіли. Аж поки Ріан не простягнув до неї руку – уже не сіру й холодну, а бліду, але сповнену нової, невідомої сили.

Ріан підвівся, і Кай побачив, що той більше не тремтить. Він розправив плечі та пройшовся по кімнаті, рухи його були сповнені енергією та силою. Тепер він був таким же, як і Кай. Гібридом. Тим, хто виживе там, де звичайна людина мала б загинути.

Кай підійшов і поклав руку на плече друга.

– Тепер ти розумієш, чому я не хотів для тебе такої долі? – запитав він. Ріан повернувся до нього, і на його новому, «скляному» обличчі з’явилася слабка усмішка.