Священний Ліс

– Я прокинулася серед дерев… – її голос зірвався. – Вони світяться. Кай… вони світяться зсередини.

Вона зробила коротку паузу стиснувши губи в тонку лінію.

– А після екперименту я почала їх чути.

Її очі в ту мить зблиснули блакитним відтінком – чи йому лише здалося?

– Ти теж їх чуєш?

Кай лише кивнув у відповідь.

– Вони називають мене Провідницею Священного Лісу, – тихо промовила Алія. – Але провідниця не повинна боятися власної тіні.

Вона відвела погляд, і Кай побачив, як її сльоза, скотившись по блідій щоці, заблищала, наче розплавлений кристал. Він зрозумів: вона врятувала своє життя, але втратила спокій.

Кай хотів якось заспокоїти її, та двері до кімнати відчинилися. На порозі з’явився високий сивий чоловік. Обличчя його було злегка загострене, розкосі очі, в яких ніби світилися ті самі блакитні кристали.

«Виходить, і ауріани змінилися».

«А може, вони такими були завжди?»

«Треба розпитати Дая… Дай, Соловен, що з ними?» – стрепенувся Кай.

– Де мої друзі? – першим подав голос Кай.

Чоловік мовчки розглядав Кая, навіть не намагаючись щось відповісти.

– Каю, спокійніше, – Алія стиснула лікоть Кая. – Це Сайрек Тендеріс. Хранитель Священного Лісу.

Сайрек увійшов до кімнати. За його спиною з’явилося ще декілька ауріанів.

– Твої друзі сказали, що ти Тал, – мовив він, пильно вдивляючись у Кая. – Це правда?

Кай так само пильно вдивлявся в Хранителя.

«Зізнаватися чи ні?»

Та все ж він вирішив зізнатися. Не дарма ж вони пройшли цей шлях сюди. Їм будь-що потрібен кристал.

– Так.

Хранитель залишався незворушним. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі – на відміну від ауріанів за його спиною, серед яких пробігали вражені погляди й приглушений шепіт.

– Покажи.

Сайрек розвернувся та попрямував до виходу. Інші розступилися, утворюючи живий коридор.

Кай глянув на Алію.

– Тал? – тихо спитала Алія.

– Пізніше, – коротко відповів він і рушив до виходу. – Ходімо.

Вони петляли величними коридорами палацу. Здавалося, що він був живим, дихав. Кам’яні стіни перепліталися з корінням дерев, скрізь були квіти, які росли з усіх поверхонь, навіть звисали зі стелі, утворюючи квіткові арки. Все навколо тонуло в зелені. Декоративні елементи теж були виконані у рослинному орнаменті.

Незабаром процесія вийшла на широку терасу, з якої відкрився вид на ліс.

Навіть не так – це не був ліс у звичному розумінні. Це був собор із живого скла. Велетенські стовбури, пронизані блакитними венами, здіймалися вгору, а з їхньої кори проростали чисті кристали. Тут світло Реона втрачало свою лють, перетворюючись на лагідне сапфірове сяйво.

– Ходімо ближче, – кивнув Хранитель.

Кай відірвав погляд від лісу та поглянув на чоловіка і тільки зараз помітив сотні очей, які спостерігали за ним у цілковитій тиші.

Хранитель попрямував до сходів. Кай рушив за ним, ніби під гіпнозом. Вони спускалися витими сходами, поступово заглиблюючись у ліс, аж поки під ногами не відчувся м’який ґрунт.

Хранитель залишився біля підніжжя сходів, а Кай рушив далі. Підійшовши до одного з дерев, він провів рукою по стовбуру і відчув не кору, а вібрацію – таку ж саму, що жила в його власних жилах.

Він заплющив очі. Здавалося, що ліс хоче щось сказати, ніби ластиться до нього. Енергія була такою знайомою та безпечною – і Кай впустив її.

Вона хлинула всередину, пробиралася до вен та розносилася тілом. Світ навколо став занадто яскравим, сліпучим. Кай уже нічого не бачив навколо, скільки пройшло часу — він не знав. Були тільки він і енергія. Вона більше не рвала його зсередини. Вона влаштовувалася. Осідала. Впліталася в кістки, кров, дихання. Він відчув, як щось у ньому стає на своє місце, ніби давно зламаний механізм нарешті зійшовся в єдину схему.

Ніби тисячі голосів, переплетених у єдиний подих. Вони не говорили словами, але кожен звук ніс сенс, спогад, біль і спокій водночас. Ліс дихав у такт його серцю. Стало нестерпно спекотно. Дихати ставало дедалі важче. В голові почало паморочитися. Світ хитнувся – і Кай зрозумів, що падає на землю. Знову.