Острів

По обіді другого дня туру яхта раптом почала видавати уривчасті, рокотливі звуки. Спочатку це здавалося дрібницею – ще одна вібрація, ще один натяк на втомлений мотор. Потім двигун стих і затремтів, ніби старий метал вирішив сказати щось наостанок.

– О ні… – прозвучав голос помічника капітана Стіва. – Цього не може бути, ми ж ретельно перевірили все перед виходом у море.

– Не хвилюйтеся, – заспокоював пасажирів капітан. – Зараз усе буде добре.

Але добре не стало. Довелося причалювати до острова та просити допомоги. Коли яхта пришвартувалася, до неї вибігли озброєні охоронці.

– Дуже цікаво, що ж вони тут так старанно охороняють. – Алія роздивлялася острів опираючись на поручні. – Може, якась світова зірка збудувала собі віллу? – припустила вона з удаваною наївністю.

– Або якийсь політик на чесно зароблені гроші, – додав Ріан з цинічною посмішкою.

Кай сидів осторонь і спостерігав за спектаклем який розгортався на палубі.

– На берег зійти не дозволяють, – сказав Кай після розмови з капітаном. – Ріане дістанеш звідси?

– Думаю так. Прикрийте, охорона пильно стежать. – кинув Ріан спускаючись в каюту.

– Каю… – прошепотіла Алія. – А якщо те, що ми там знайдемо, виявиться не просто небезпечним…

Вона зробила паузу, уважно вдивляючись у його обличчя.

– А якщо воно потребуватиме… жертви?

Кай нахмурився.

– Чиєї?

Її губи ледь здригнулися.

– Твоєї. Ти готовий піти до кінця?

Тиша зависла між ними. Він здивовано подивився на неї. Щось у її голосі здалося йому дивним.

Він мовчав кілька секунд.

– Так. Готовий.

Алія повільно відвела погляд. Наче отримала потрібну відповідь.

За півгодини Ріан знову зявився на палубі, а за ним і капітан.

– Поломку усунено, можемо продовжити подорож. – оголосив капітан пасажирам, які безтурботно засмагали.

Відпливши на достатню відстань, команда спорядилася та почала занурення.

– Тео, – звернувся Кай до капітана, –  Зустрічаємося за дві години з північного боку острова.

– Не хвилюйся, я буду там. – запевнив його капітан.

Відстань до берега була значною. Вони дісталися визначеного місця між скелями та причаїлися в тіні каменю, тихі й непомітні. Настала глибока ніч, за скелями починався густий ліс, а темні тіні дерев робили його непроглядним.

Група тихо пробиралася зарослями, намагаючись не привертати уваги, обходячи слідкуючі маяки. Інколи над ними пролітали дрони, які Ріан майстерно обманював. Через деякий час вони вийшли до підніжжя гори, на якій розташовувалася лабораторія.

Охорона лабораторії була вражаючою: Над високим електричним парканом монотонно гули дрони-сканери, вихоплюючи променями кожну мишу в траві. Камери з червоними зіницями об'єктивів повільно поверталися, немов хижаки, що винюхують здобич.

Підібравшись ближче Ріан засліпив дрони та зациклив ближні камери. Алія тим часом знеструмив сегмент паркану, а Кай зробив лаз. Команда прослизнула та зачаїлася.

– Йдемо далі, – подав сигнал Кай.

Вони прокралися до одного з виходів.

– Аліє, прикрий. – а самі з Ріаном намагалися зламати електромагнітний замок.

З-за розу з’явився охоронець.

– Швидше. – прошипіла Алія.

Охоронець зупинився всього за три метри від ніші, де застигла Алія. Вона бачила хмаринку його дихання на холодному повітрі. Палець на гачку зброї завмер. Охоронець зашарудів кишенею, дістав запальничку, клацнув раз, другий.

– Швидше. – одними губами прошипіла вона, прицілюючись.

Замок клацнув так голосно, що Алія ледь не вистрілила від несподіванки. Секунда і вони ввалилися всередину.

– Пронесло. – видихнув Кай тихо прикриваючи двері.

Стерильно білі коридори зустріли їх мертвим гулом вентиляції. Жодного звуку кроків, жодного голосу. Це було не схоже на звичайну нічну зміну – лабораторія здавалася застиглою пасткою, що чекала, поки вони зайдуть глибше

«Занадто дивно…» - сумніви закрилися у свідомість Кая, та часу на роздуми не було.

Команда швидко дісталася лабораторії. Вона виявилася більшою, ніж здавалося: вимірювальні столи, кабельні плети, екрани, що блимають індикацією. Посередині стояв прилад, немов центр всього простору. Він нагадував монумент із переплетенням червоних і блакитних кристалів, дротів та тонких металевих спіралей. Світло від кристалів було приглушене, але відчутне – воно танцювало по стінах, витягуючи довгі тіні.

Кай підійшов ближче. Прилад одночасно здавався технологією і артефактом, мов зв’язком двох епох. На його панелях блимали невідомі піктограми.

В коридорі почувся шум наступної миті в приміщення вибігли озброєні люди та оточили команду.

– Доброї ночі Кай, – з-за їх спин з'явився Барнер. – Радий нарешті зустрітися.