Шлях до серця Елара

Гори Тар-Келл залишилися позаду. Попереду чекали майже два тижні виснажливого й небезпечного шляху до лісів Елара.

— Ауріани — дивовижний народ, — ділився Дай спогадами своїх предків на одному з привалів. — Елір у своїх книгах описував їх як саме втілення прекрасного. Гай Ален був столицею мистецтв: музики, танцю, слова. Все найвидатніше народжувалося саме там. Вони подорожували світом, збирали історії й увічнювали їх у легендах.

Соловен похмуро всміхнувся.

— Ми з батьком багато років тому намагалися дістатися Гай Алена. Та марно. Ліс замкнувся кільцем навколо столиці: поріс деревами-монстрами й отруйними рослинами, перетворився на суцільну пастку, що дихає смертю. Він створив своєрідну клітку, назавжди відрізавши ауріанів від решти світу.

— Саме так, — кивнув Дай, підкидаючи гілку у вогонь. — Але є прохід, про який мало хто знає. Це розлом. Він виглядає як звичайне нагромадження каміння або висохле русло, що губиться в густих тінях гігантських дерев. Проте не все так просто.

— Ну, як же без проблем, — хмикнув Кай. — Розказуй, у чому каверза.

— Щоб дістатися самого розлому, потрібно пройти кілька кілометрів лісом. Це буде неважко: на околицях він не такий густий, перемішується з галявинами й полями. Але головна біда в тому, що розлом обходить Гай Ален стороною. Останню ділянку шляху нам все одно доведеться долати крізь самі хащі небезпечного лісу.

Соловен замислено потер підборіддя.

— Значить, наш план — іти камінням, сподіваючись, що ліс нас не помітить? Це звучить як самогубство, Даю.

Кай перезирнувся з Соловеном і зітхнув, перевіряючи гостроту свого клинка.

— Ну що ж... Кам’яна стежка та забіг на виживання через ліс-убивцю. Нічого, якось воно буде.

— Ось і він, — тихо мовив Дай, зупинившись і вдивляючись в узлісся, що темніло, наче розлита туш. — Бачите ті пагорби? — він указав рукою на ледь помітні піднесення, що виступали над верхівками дерев. — Саме біля їхнього підніжжя і починається розлом.

Ліс Елара звідси здавався непорушним, але від нього віяло важким, солодкуватим духом прілого листя та чогось металевого, що змушувало інстинкти волати про небезпеку.

— Виглядає... затишно, — з іронією озвався Кай, примружившись. — Якщо, звісно, ти любиш місця, де кожна гілка мріє перерізати тобі горло.

Соловен нічого не відповів. Він лише міцніше перехопив свою ношу, не зводячи очей із пагорбів. Там, під тінню прадавніх велетнів, ховалася їхня єдина надія на порятунок — і їхнє найбільше випробування.

Дістатися до розлому справді виявилося не так важко. Їм зустрілося лише одне дерево-монстр, яке вони вчасно помітили й оминули. Вони були обережними: не торкалися підозрілих рослин, не куштували отруйних плодів, а нечисленних хижаків відлякували вогнем та зброєю. Тож незабаром загін уже спускався у кам’янистий розлом.

— Та це ж кварц! — вигукнув Кай, піднімаючи з-під ніг гостру брилу. — Тепер ясно, чому тут нічого не росте. Він надзвичайно щільний, корінню просто немає за що зачепитися.

Кай із силою жбурнув камінь об скелястий виступ. Уламок відлетів убік, залишившись цілим і навіть не надколотим.

— Бачите? — вказав він на нього з переможним виглядом. — Ця стежка — не просто каміння, це справжня фортеця під нашими ногами.

— Цей кварц... він цінний, — Дай підняв той самий уламок і замислено покрутив у руці. — Чим ще він може бути корисний, крім того, що не дає деревам тут рости?

— О-о-о! — широко усміхнувся Кай, і його очі азартно блиснули. — З нього можна зробити що завгодно: від міцної зброї та прикрас до особливої кераміки чи бетону. А якщо вміло обробити, вийдуть лінзи для телескопа, щоб роздивлятися інші планети, або мікроскопа, щоб побачити те, чого не бачить людське око. З нього навіть роблять механізми для годинників!

Кай розійшовся не на жарт, його слова сипалися швидше, ніж друзі встигали їх осмислювати.

— А ще, — він перейшов на таємничий шепіт і трохи нахилився вперед, — можна було б зібрати радіоприймач. Це така штука, через яку ми могли б зараз поговорити з Ріаном та іншими, хоч вони й за сотні миль звідси.

Дай і Соловен перезирнулися. Для них деякі слова Кая звучали як чиста магія або марення, але впевненість, з якою він це говорив, змушувала замислитися.

***

— Скільки нам ще тупцяти цим жолобом? — запитав Кай, витираючи піт із чола.

— Сподіваюся, ми вийдемо звідси не раніше, ніж у моїх предків закінчаться оповіді, — відгукнувся Дай, пильно дивлячись під ноги.

— Навіть не знаю, хлопці, що краще, — озвався Соловен, із зусиллям відштовхуючи з дороги черговий валун. — Йти цим захаращеним розломом, де кожен крок — це випробування для ніг, чи долати ту смертельну смугу перешкод, що чекає на нас попереду.

На четвертий день нескінченних спусків, підйомів та розкидання валунів вони нарешті дісталися місця, де розлом роздвоювався.

— Все. Ми прийшли, — Дай зупинився і втомлено привалився до кам’яної стіни. — Далі лісом.

— Мені вже почало здаватися, що ми будемо блукати цим жолобом вічно, — зітхнув Кай, важко сідаючи навпроти.