Альтарієве дзеркало

За два тижні Кай з Соловеном розгортали на світанку перший прототип. Це була імпровізована «панель»: увігнута металева пластина, густо вкрита чорною речовиною, яка на сонці не блищала, а навпаки – здавалася діркою в просторі, настільки глибоко вона поглинала світло.

– Це і є твоє «дзеркало»? – недовірливо спитав Соловен, прикриваючи очі від сліпучого світла Ауріса. — Воно ж нічого не відбиває.

– У тому-то й річ, – озвався Кай, спостерігаючи за приладами. – Воно не відбиває світло назад у небо. Воно забирає його собі. Дивись на приймач.

У самому центрі чаші тонкий альтарієвий стрижень почав пульсувати. Спочатку ледь помітно, а потім усе яскравіше, розжарюючись до білого сяйва. Альтарій «збирав» розсіяні промені сонця з усієї поверхні чаші й стискав їх у єдиний потік енергії, що стікав по дротах до акумулятора.

– Він п'є сонце, – прошепотів Кай, відчуваючи, як повітря навколо пристрою починає вібрувати від напруги. – Чиста енергія, без жодного спаленого грама палива. А коли зійде Реон, її буде ще більше.

Увечері Кай приніс у головну залу перший стабілізований акумулятор. Хоча в печерах уже було світло від електростанції, яку побудував Ріан, цей новий акумулятор викликав особливий трепет. Кай встановив його в центрі, і Ріан обережно торкнувся контактів.

Тієї ж миті «світляки» на стінах, що раніше живилися від загальної мережі, спалахнули зовсім іншим – рівним, чистим молочно-білим світлом. Це не було те жовтувате, «важке» світло станції; воно здавалося живим. Темрява, що ще ховалася по кутках, остаточно відступила. Всі присутні застигли, заворожено спостерігаючи за цією пульсацією.

– Це не просто електрика, – сказав Кай, і його голос лунав особливо впевнено у цій новій білизні залу. – Це сонце, яке ми навчилися зберігати. Так само, як це роблять червоні кристали, але без шкоди для нас.

Він поглянув на натовп.

– І ми на крок ближче до того, щоб трансформувати її, – промовив Ріан, не зводячи погляду з Кая.

– І зробити поверхню знову безпечною… – зачаровано прошепотів Дай. Його голос був тихий, але слова, здавалося, відбилися від кам’яних стін і дійшли до кожного.

Кай зробив крок уперед.

– Так. Саме тому завтра, я вирушаю по блакитний кристал до лісів Елара, – твердо оголосив він.

Печеру скувала тиша.

– Завтра?! – голос Соловена різонув повітря. – Для чого такий поспіх?!

– Часу обмаль, – Кай не відвів погляду.

Соловену хотілося заборонити, відчитати за непослух. Та він розумів, що не має морального права забороняти. І й відпустити самого – теж не міг.

«Тільки не знову».

Тому він зробив крок уперед ніби стримуючи себе.

– І з ким ти зібрався йти?

– Один, – вперто кинув Кай. – Сам я подолаю шлях в рази швидше.

Соловен мовчав кілька секунд, уважно дивлячись на нього, ніби зважував кожне слово.

– Швидше – не означає живим.

Він зробив ще один крок вперед.

– І чому саме до лісів? – додав він різко. – Чому не взяти кристал у Вежі? Ти ж сам казав, що там вони є.

Його слова впали важко, мов камінь, і в тиші печери вже ніхто не наважився заперечити.

Дай повільно похитав головою.

– Вони живилися самі собою. Коли Кай активував вежу, вона витягла з них усе, що могла. Тепер це тільки оболонки. – пояснив Дай.

Соловен провів рукою по волоссю й продовжив уже спокійніше:

– Я не маю права тобі що небуть забороняти. Але я піду з тобою.

– І я теж піду з вами. – озвався Дай. – Я знаю безпечний шлях.

Кай кілька секунд мовчки вдивлявся в їх очі ніби приймаючи рішення.

– Добре. – нарешті сказав він. – Вирушаємо на світанку.