Альтарієве дзеркало

За два тижні Кай з Соловеном розгортали на світанку їх перший прототип. Це була імпровізована «панель»: увігнута металева пластина, густо вкрита чорною речовиною, яка на сонці не блищала, а навпаки — здавалася діркою в просторі, настільки глибоко вона поглинала світло.

— Це і є твоє «дзеркало»? — недовірливо спитав Соловен, прикриваючи очі від сліпучого світла Ауріса. — Воно ж нічого не відбиває.

— У тому-то й річ, — озвався Кай, спостерігаючи за приладами. — Воно не відбиває світло назад у небо. Воно забирає його собі. Дивись на приймач.

У самому центрі чаші тонкий альтарієвий стрижень почав пульсувати. Спочатку ледь помітно, а потім усе яскравіше, розжарюючись до білого сяйва. Альтарій «збирав» розсіяні промені сонця з усієї поверхні чаші й стискав їх у єдиний потік енергії, що стікав по дротах до акумулятора.

— Він п'є сонце, — прошепотів Кай, відчуваючи, як повітря навколо пристрою починає вібрувати від напруги. — Чиста енергія, без жодного спаленого грама палива. А коли зійде Реон, її буде ще більше.

Увечері Кай приніс у головну залу перший стабілізований акумулятор. Хоча в печерах уже було світло від електростанції, яку побудував Ріан, цей новий акумулятор викликав особливий трепет. Кай встановив його в центрі, і Ріан обережно торкнувся контактів.

Тієї ж миті «світляки» на стінах, що раніше живилися від загальної мережі, спалахнули зовсім іншим — рівним, чистим молочно-білим світлом. Це не було те жовтувате, «важке» світло станції; воно здавалося живим. Темрява, що ще ховалася по кутках, остаточно відступила. Всі присутні застигли, заворожено спостерігаючи за цією пульсацією.

— Це не просто електрика, — сказав Кай, і його голос лунав особливо впевнено у цій новій білизні залу. — Це сонце, яке ми навчилися зберігати. Так само, як це роблять червоні кристали, але без шкоди для нас.

Він поглянув на натовп.

— І ми на крок ближче до того, щоб трансформувати її, — промовив Ріан, не зводячи погляду з Кая.

— І зробити поверхню знову безпечною… — зачаровано прошепотів Дай. Його голос був тихий, але слова, здавалося, відбилися від кам’яних стін і дійшли до кожного.

Кай зробив крок уперед.

— Так. Саме тому завтра, я вирушаю по блакитний кристал до лісів Елара, — твердо оголосив він.

Печеру скувала тиша.

— Завтра?! — голос Соловена різонув повітря. — Для чого такий поспіх?!

— Часу обмаль, — Кай не відвів погляду. — Я так вирішив.

Соловену хотілося заборонити, відчитати за непослух. Але він розумів, що не має морального права на це. Але і дозволити піти на цей ризик самому не міг. Він зробив крок уперед ніби стримуючи себе.

— І з ким ти зібрався йти?

— Один,— вперто кинув Кай. — Сам я подолаю шлях в рази швидше.

Соловен мовчав кілька секунд, уважно дивлячись на нього, ніби зважував кожне слово.

— Швидше — не означає живим. І чому саме до лісів? — додав він різко. — Чому не взяти кристал у Вежі? Ти ж сам казав, що там вони є.

Його слова впали важко, мов камінь, і в тиші печери вже ніхто не наважився заперечити.

Дай повільно похитав головою.

— Вони живилися самі собою. Коли Кай активував вежу, вона витягла з них усе, що могла. Тепер це тільки оболонки. — пояснив Дай.

Соловен провів рукою по волоссю й продовжив уже спокійніше:

— Я не маю права тобі що небуть забороняти. Але я піду з тобою.

— І я теж піду з вами. – озвався Дай. – Я знаю безпечний шлях.

Кай кілька секунд мовчки вдивлявся в їх очі ніби приймаючи рішення.

— Добре. — нарешті сказав він. — Вирушаємо на світанку.