Не в кристалах справа

Кай діставався до печери майже наосліп – сонце вже майже зникло за обрієм, поступово занурюючи світ у темряву. На вході на нього вже чекали Соловен із сином, Фаель та Дай.

Дай щось захоплено розповідав, а інші уважно його слухали.

«Цікава компанія, – майнула думка в Кая. – Хоча цього разу вони виглядають дружелюбнішими одне до одного».

– Кай! – першим його помітив Раель і кинувся напереріз. Добігши, він міцно обійняв друга й із полегшенням прошепотів: – Ти повернувся… Ми так хвилювалися.

Слідом підійшли інші. Питання сипалися, мов сніг на голову: «Як ти?», «Що там на горі?».

Кай не встигав відповісти на одне, як уже звучало наступне.

– Ходімо всередину, ти ж зовсім виснажений, – Соловен потягнувся до сумок. – Ти що, туди каміння наклав?

– Так, – вишкірився Кай на всі тридцять два зуби. — Є одна теорія.

– І як ти тільки це доніс… – Соловен хитаючи головою передав одну з сумок Даю, і вони зайшли до печери.

Вердан вийшов на зустріч Каю.

– Радий, що з тобою все добре, – сказав він, простягаючи руку для вітання.

Всі погляди миттєво впали на долоні Кая: тканина, якою він перев’язав порізи, була брудною й наскрізь просякнутою кров’ю.

– Що з твоїми руками? – Вердан обережно перехопив кисті Кая, повертаючи їх долонями догори.

– Я впав, – зніяковіло відповів той.

Рани, про які він уже встиг забути, почали пекти, ніби почули, що про них говорять.

– Аішо, Саро! – гукнув Вердан. – Несiть воду та чисті бинти!

Жінки одразу кинулися на допомогу.

Скоро руки Кая були обережно промиті та перебинтовані.

– Ось і все, – сказала Аіша зав’язуючи останній вузол.

– Як почуваєшся? – Соловен простягнув йому тарілку з гарячою кашею та шматок хліба.

– Втомився, – видихнув Кай. Очі майже злипалися. – Але ще хочу до Ріана сходити.

Соловен по-батьківськи стиснув йому плече.

– Відпочинь. Завтра розкажеш свої теорії. Фаель уже повідомив Ріану, що ти живий-здоровий.

Кай вдячно кивнув.

Повечерявши, він умостився на своїй лежанці й уже за хвилину міцно спав.

Прокинувся, коли табір уже жив новим днем. Потягнувшись Кай піднявся – жага перевірити свої здогадки не давала спокою. Ледве поснідавши, він одразу помчав до Ріана.

Друг зустрів його з червоними від безсонної ночі очима, але з шаленим ентузіазмом. Було видно, що Ріан ледве тримається на ногах, та те, що він сказав далі, приголомшило Кая. На столі перед ним лежало каміння, чорний пісок, принесений з гори, та червоний кристал.

– Привіт, – озвався Кай з порогу.

Ріан здригнувся від несподіванки, але впізнавши друга, миттєво розслабився і поспішив обійняти його.

– Я такий радий, що з тобою все гаразд! – він стурбовано поглянув на перебинтовані руки. – Фаель сказав, ти сильно поранився. Як це сталося?

– Я впав. Схопився за гострий кристал, – пояснив Кай, а потім кивнув у бік столу: – Ти здогадався?

– Не дарма ж ти тягнув цю вагу, – засміявся Ріан. – От я і провів кілька дослідів.

Кай підійшов ближче, заворожено дивлячись на пісок, що ледь помітно пульсував у такт кристалу.

– І що ти виявив?

– Я не впевнений… але це не схоже ні на що, що я бачив, – очі Ріана горіли справжньою науковою лихоманкою, – це… ніби новий елемент. Чистий, незбагачений провідник.

– Провідник? – він зробив паузу, ніби прислухаючись до власних думок.

–Так. І він резонує з сонячною енергією, яку накопичує кристал.

Кай уважно подивився в очі Ріану.

– То, якщо вийде стабілізувати його… ми можемо створити надпотужний акумулятор!

– Ми можемо спробувати, – посміхнувся Ріан.

Ріан відвернувся та обійшов стіл з іншого боку.

– То як назвемо його?

Кай став дуже серйозним, він випрямився, глибоко вдихнув, а тоді урочисто запитав:

– А чи знаєш ти, як називається ця планета?

Ріан кивнув.

– Альтаріон. Мені Дай розповів.

Кай ледь усміхнувся.

– Тоді цей елемент називатиметься Альтарій.

Друзі розсміялися вголос, і цей сміх, сповнений надії, розлетівся луною по печері.