Під червоним сонцем

Після розмови з Даєм Кай пішов до Ріана. Він і сам до кінця не знав, що саме хоче зробити: чи то миритися, чи то просити вибачення, чи просто покаятися.

Він застиг перед входом до печери. Зібратися з духом було важче, ніж непомітно пробратися крізь святилище кайренів, але він усе ж переступив поріг. Ріан лежав обличчям до стіни. Його напружені плечі видавали його — він не спав.

Ріан повільно підвівся і сів на ліжку, не дивлячись на нього.

– Ріане, я не хотів, щоб так сталося. Я нізащо не потягнув би вас туди, якби знав, чим це обернеться. – почав він.

– Я вже казав, що ні в чому тебе не звинувачую, — сказав він тихо, вдивляючись у друга. – Я був готовий прийняти наслідки ще тоді, коли погоджувався.

Він зробив паузу, закривши обличчя руками. За мить опустив їх і продовжив.

– Просто… повільно помирати на дні печери, у чужому світі…

Його погляд зупинився на стиснених кулаках. Тихо, з надломом, він додав:

– Мені страшно, Кай.

Слова застрягли в Кая в горлі. Давати порожні обіцянки було б жорстоко, але він усе ж заговорив:

– Ріане, я обіцяю, що зроблю все, щоб тобі допомогти.

На очах Ріана виступили сльози, які той поспіхом стер.

– Я тут скиглю… а ти через таке пройшов.

Він нарешті подивився йому в очі.

– Як ти? Друже.

Кай криво усміхнувся.

– Я… тільки но дізнався, що є спадкоємцем великого роду. І у мене є магічні сили.

Засміявся Кай.

–І тепер я мушу врятувати планету.

– О.. то ти тепер супер герой, – хмикнув Ріан.

– Так. Я бетмен. – насупився Кай.

– Тоді я буду Робіном.

– Гаразд. То з чого почнемо, Робіне? – Кай відчув, як тягар провини нарешті стає легшим.

– З кристала. Було б добре дослідити більший зразок, – в очах Ріана вперше за довгий час спалахнув знайомий азарт дослідника.

Побачивши цей блиск, Кай підвівся. Відчай поступився місцем холодній рішучості.

– Буде тобі кристал, – твердо кинув він і попрямував до виходу.

– Будь обережний! – гукнув Ріан йому в спину.

Наступного ранку Кай вирушив у похід, відкинувши всі аргументи друзів, які благали його не лізти в гори. До виходу його супроводжували Соловен та кайрен на ім’я Харде Спалах Світла.

Кай мимоволі замислився над іменами цього народу: у кожному з них, навіть у найсуворішому, обов'язково жила часточка сяйва.

Він вийшов під ранкові промені Ауріса. Підйом давався важко. З кожним кроком повітря ставало розпеченим і наче наелектризованим, але Кай вперто йшов уперед. Рослинність зникла, під ногами почали траплятися перші кристали.

За кілька годин він дістався плато. Перед ним відкрився краєвид на величні хребти, що виблискували під червоним сонцем, наче вкриті битим склом.

Кай хотів піднятися вище. Під ногами щось дивно поскрипувало.

Він зупинився.

Запізно.

Порода під ногами просіла.

Земля зникла з-під ніг.

Його різко потягло вниз.

Він намагався втриматися, чіпляючись за виступи та гострі грані кристалів глибоко розрізали йому долоні.

Скотившись на дно ущелини, Кай опинився перед велетенським кристалом. У відображенні він побачив себе… але щось було не так.

Рух запізнювався на частку секунди.

Наче це був не він.

Кристал спалахнув багряним світлом, реагуючи на його присутність. Від цього викривленого відображення шкірою побігли мурахи. Усвідомлення того, що ці кристали — живі організми, вселяло первісний страх.

Кай підхопився і кинувся до схилу. Каміння роз’їжджалося, він хапався за гострі краї, залишаючи на них криваві сліди.

Дихання збилося. Повітря різало горло.

Руки ковзали по власній крові.

На середині шляху сили покинули його.

– Заспокойся, – наказав він собі вголос. – Ніхто за тобою не женеться.

Раптова злість затопила свідомість.

– Я цього не просив… – прошепотів він.

Кай упав на коліна і закричав у порожнечу:

– Чому це мало статися зі мною?! Чому я?!

Але відповіддю був лише гул вітру.

Він лежав на колючому камінні.

Злість вигоріла так само раптово, як і спалахнула.