Під червоним сонцем

Після розмови з Даєм Кай пішов до Ріана.

— Можна?

— Заходь, — Ріан піднявся та сів на ліжку, жестом запрошуючи друга.

Кай присів поруч. Тиша тиснула, доки Ріан не порушив її кривою посмішкою:

— То виходить, ти у нас царського роду?

— Та облиш, Ріане, — Кай втомлено відмахнувся.

— Чому ж? — не відступав той. — Як до тебе тепер звертатися? «Ваша Величність»? «Сір»? Не так я уявляв собі зв’язки у верхах.

Вони обидва розсміялися, і ця мить нагадала їм часи до катастрофи. Але сміх швидко згас. Обличчя Кая знову стало серйозним.

— Слухай, Ріане, — почав він тихо. — Я не хотів, щоб так сталося. Я нізащо не потягнув би тебе туди, якби знав, що Алія... що все це було пасткою, налаштованою на мене.

Ріан повільно видихнув. — Ми ж уже про це говорили. Я ні в чому тебе не звинувачую. І я все одно пішов би з тобою, навіть якби знав фінал.

— Дякую, друже.

— Я як відчував, що щось не те, — Ріан скривився, і в його погляді промайнула давня образа. — Знав, що Адріану не слід довіряти. Якби не він, Кейсі був би живий.

— Ну не знаю... — Кай похитав головою. — Як він міг знати про пастку?

— Якщо він сам нас не здав, — відрізав Ріан.

— Та годі тобі...

— От тому я і пішов з тобою, Каю. Ти завжди бачиш людей кращими, ніж вони є насправді. Навіть коли вони тримають ніж у тебе за спиною.

Кай мовчав. Сказати було нічого. Тому він змінив тему.

— Як ти взагалі справляєшся з цим тягарем, Ріане?

— Ну… повільно помирати на дні печери, у чужому світі… так собі перспектива, — він намагався жартувати, та голос здав. — Мені страшно, Кай.

Слова застрягли в Кая в горлі. Він просто нахилився і міцно обійняв друга. Ріан відповів на обійми, поспіхом витираючи сльози, що виступили проти волі.

— Ну… поки я ще функціоную, — промовив Ріан, намагаючись повернути собі контроль над голосом, — давай подумаємо про справу. Може, вдасться допомогти не тільки кайренам, а й мені.

— Так, — Кай відчув, як тягар провини нарешті стає легшим. Тепер у нього була ціль.

— Отже, треба дістати кристали. Було б добре дослідити більший зразок. Перевірити, як червоний і блакитний взаємодіятимуть. Якщо прилад зреагував на твою кров, то в цих каменях — і причина моєї хвороби, і ліки.

В очах Ріана вперше за довгий час спалахнув азарт дослідника. Побачивши цей блиск, Кай підвівся. Відчай поступився місцем холодній рішучості.

— Буде тобі кристал, — твердо кинув він.

— Будь обережний! — гукнув Ріан йому в спину.

Наступного ранку Кай вирушив у похід, відкинувши всі аргументи друзів, які благали його не лізти в гори. До виходу його супроводжували Соловен та кайрен на ім’я Харде Спалах Світла. Кай мимоволі замислився над іменами цього народу: у кожному з них, навіть у найсуворішому, обов'язково жила часточка сяйва.

Він вийшов під ранкові промені Ауріса. Підйом давався важко. З кожним кроком повітря ставало розпеченим і наче наелектризованим, але Кай вперто йшов уперед. Рослинність зникла, під ногами почали траплятися перші кристали.

За кілька годин він дістався плато. Перед ним відкрився краєвид на величні хребти, що виблискували під червоним сонцем, наче вкриті битим склом. Кай хотів піднятися вище, та раптом порода під ногами просіла. Його потягло донизу. Він намагався втриматися, чіпляючись за виступи, і гострі грані кристалів глибоко розрізали йому долоні.

Скотившись на дно ущелини, Кай опинився перед велетенським кристалом, у якому бачив себе майже в повний зріст. Мінерал спалахнув багряним світлом, реагуючи на його присутність. Від цього викривленого відображення шкірою побігли мурахи. Усвідомлення того, що ці кристали — живі організми, вселяло первісний страх.

Кай підхопився і кинувся до схилу. Каміння роз’їжджалося, він хапався за гострі краї, залишаючи на них криваві сліди. На середині шляху сили покинули його. — Заспокойся, — наказав він собі вголос. — Ніхто за тобою не женеться.

Раптова злість затопила свідомість. Кай упав на коліна і закричав у порожнечу: — Чому це мало статися зі мною?! Чому я?! Але відповіддю був лише гул вітру.

Він лежав на колючому камінні, доки злість не відступила. У голові сформувалося тверде рішення. Кай рвучко підвівся. Вдивляючись у багряні схили, він промовив:

— Це мій спадок. І я мушу щось із цим робити.

Він перев'язав порізані руки шматками тканини. Сидячи на виступі, Кай замислився: «Чому червоні кристали ростуть тільки тут? Є ж місця з набагато більшою концентрацією сонячної енергії...» Його погляд зупинився на чорній породі, яка так підступно просіла під ним. — А що, як секрет не в небі, а в землі? Що як причина — у грунті?

Кай набрав жменю чорного піску, спостерігаючи, як темні цівки лягають на землю. Набивши сумки зразками породи, він максимально прискіпливо, дотримуючись правил безпеки, дістав потрібний кристал. Нарешті, надійно спакувавши здобич, він рушив у зворотну путь.