Сто років самотності

Кай стояв посеред кімнати, закривши обличчя долонями.

– Будь ласка… – тихо сказав він. – Я хочу побути один.

Ніхто не сперечався.

– Всім треба «переварити» почуте, – пробурмотів Вердан і рушив до виходу. – Даю, ти теж.

Коли вони вийшли, одразу навалилася важка тиша.

Кай повільно опустився на стілець і стиснув голову руками.

Дихати було важко. Наче повітря справді стало менше.

Він не знав, скільки так просидів.

Думки не складалися. Вони просто билися одна об одну.

«Каєн».

«Син Лерана».

«Сто років».

– Ні… – ледь чутно прошепотів він.

Але навіть це заперечення вже не звучало переконливо.

Кай різко підвівся.

Сидіти більше не міг.

Він вийшов із печери.

В печері, де жила група, висіла напруга, густа, як дим.

– Каю, ти як? – стурбовано озвався Соловен.

– Не турбуйся, я в нормі, – заспокоїв його Кай, не зупиняючись. – Де Дай?

– Пішов подихати. – кивнув Вердан.

Кай одразу рушив до виходу.

Дай сидів неподалік, біля входу.

Сам.

Побачивши Кая він миттєво підвівся.

– Все добре?

Кай усміхнувся мружачись від вечірнього сонця.

– Так.

Запала тиша.

– То наша зустріч була не випадковою? – тихо додав Кай.

– Я знайшов твої сліди, коли ви вже покинули місто, – відповів Дай. – І пішов за вами.

Пауза.

– До того ж... я тебе врятував.

Кай кивнув.

– Я пам’ятаю.

Дай вдихнув, ніби наважуючись.

– Мій рід усе життя шукав вас, – продовжив Дай. – Селіну. Дитину. Це була… не просто місія.

Він зробив паузу, підбираючи слова.

– Це був борг.

– Мій прадід почав це, – тихо додав Дай. – Потім дід. Потім батько.

Він на мить відвів погляд.

– Ніхто з них не дожив до відповіді.

Кай провів рукою по обличчю.

– Борг перед ким?

– Перед світом, який ми не врятували.

Дай нахилився намагаючись заглянути в очі.

– Каю, я тобі не ворог. Я хочу допомогти врятувати цей світ.

– Ти справді віриш, що це можливо? – Кай скептично склав руки на грудях, ніби намагаючись закритися від усього світу.

– Я вірю в це, – із щирою посмішкою та блиском в очах прошепотів Дай.

Кай заплющив очі.

Перед ним промайнула вежа. Світло. Розряд.

– Що сталось з Лераном? – раптом запитав він.

Тиша.

Дай стиснув кулаки.

– Я не знаю. В записах згадувалось, що Вони з Еліром розділилися. Леран повернувся до вежі. І все. Більше нічого.

«Що ж з тобою сталося…Батьку».

«Батько».

Слово ще не звучало природно.

Але вже не було чужим.

Кай заплющив очі.

Вежа.

Усе це вже було пов’язано.

І він – теж.

Хоче він цього чи ні.

Він повільно вдихнув.

І розплющив очі.

– Добре, – сказав тихо.

Пауза.

Він подивився прямо на Дая.

– Але не тому, що я Каєн.

Ще пауза.

– А тому що інакше ми всі загинемо.

Дай повільно кивнув.

Кай зробив крок уперед.

– Давай врятуємо цей світ.