Пролог

Це був звичайнісінький ранок – такий само, як і сотні ранків до нього. Ауріс тільки-но показався на небосхилі, освітлюючи світ променями і сповіщаючи про настання першого світанку. Леран лежав у ліжку із заплющеними очима, але сон уже розвіявся.

– Треба вставати, – переконував він себе. – Бо батько знову розлютиться, якщо я запізнюся на тренування.

Як же вони набридли Лерану, ці нескінченні вправи! Можна було зрозуміти, навіщо вони молодшим членам роду, але йому... У свої двадцять п’ять він був найстаршим і найсильнішим серед учнів. Його вже допускали до самостійного керування Аркеною Реона нарівні з найдосвідченішими майстрами. Навіть батько офіційно визнав його наступним Даалом, проте після цього вимоги до нього лише посилилися.

– Тренування, тренування і ще раз тренування... – пробурмотів Леран, перекривлюючи батьків голос. – «Ти маєш бути найкращим».

Раптом тишу за вікном розірвав оглушливий вибух. Лерана підкинуло на ліжку. Якусь мить він зовсім не розумів, що відбувається, але вже наступної секунди підхопився і кинувся до вікна. Перед його очима розгорнулася жахлива картина: один із п’яти величних мостів, що вели до Вежі Аркена Реона, був повністю зруйнований. Повітря здригнулося від ще одного потужного вибуху, який змусив хлопця мимоволі присісти. Обережно визирнувши знову, він побачив, як у хмарі пилу та каміння щезає другий міст.

– Що відбувається?.. – прошепотів він, не впізнаючи власного голосу.

Леран відірвався від вікна, гарячково схопив речі, що першими потрапили під руку, і кинувся шукати батька, на ходу встрибуючи в одяг. Усередині все стислося від недоброго передчуття – те, про що лише пошепки говорили в закутках Тал'варіна, почалося.

Батько знайшовся в нижній залі. Він віддавав накази солдатам, і його голос, звичний до командування, гримів на увесь храм, перекриваючи шум паніки. – Батьку! – закричав Леран, пробиваючись крізь натовп озброєних людей. – Сину! – очі Верховного Даала горіли пекельним вогнем, у них не було страху, лише лють. – Негайно йди до Аруса, він зараз у Вежі. Не допускай туди нікого! Їхня мета – захопити контроль над енергією. Захисти Аркену Реона за будь-яку ціну!

– Зрозумів! – вигукнув Леран і на ходу змінив напрямок, кинувшись до уцілілого мосту. На шляху йому зустрівся Елір, головний жрець.

– Захисти Селіну з дитиною! – на бігу прокричав йому Леран.

– Я відведу їх до своєї лабораторії! – вигукнув Елір уже йому в спину, зникаючи в диму.

Заколотники лізли до Вежі, не зважаючи ні на що. Вони йшли на вірну смерть, знаючи, що всередині на них чекає озброєний загін, але не відступали.

– Фанатики... – виплюнув Леран, до болю стискаючи руків'я меча.

Згори почувся крик. Леран кинувся сходами до командного пункту. Звідти вже лунали звуки боротьби. Тіло одного з ворогів пролетіло повз нього вниз, збиваючи на своєму шляху рівні ряди кристалів. Вискочивши на центральний майданчик, Леран побачив двох солдатів, які відтискали останнього заколотника до поручнів.

– Вони вбили пана Аруса! – прокричав один із воїнів.

Леран кинувся до панелі керування. З грудей Аруса стирчав кинджал, усе навколо було залите кров’ю. Та найгіршим було те, що в запалі бійки фанатики пошкодили механізм. Повітря навколо пульта вже почало тріщати від нестабільної енергії.

– Спробую вручну стабілізувати потік, – прошипів Леран, обережно витягуючи неживе тіло вчителя з крісла.

Застрибнувши всередину, він миттєво відчув, як через його тіло пройшов розряд. Леран почав силою спрямовувати енергію червоних кристалів, що вже виходила з-під контролю, у блакитні. М’язи напружилися до межі, але потроху йому вдавалося втримати потік.

Руки Лерана вкрилися опіками, пальці дерев’яніли від болю, коли перед ним раптом з’явився Сайко.

– Командувач сказав, щоб ти пішов попрощатися із сином. Я заміню тебе, – Сайко дивився на нього згаслим поглядом, його одяг був наскрізь просякнутий кров’ю.

– Що там назовні? – осиплим від напруги голосом прошепотів Леран.

– Йди швидше! — Сайко грубо штовхнув його до виходу, уникаючи відповіді.

Леран кинувся до лабораторії.

– Еліре! — кричав він, біжучи нескінченним коридором.

Нарешті він влетів до зали і завмер. Посеред приміщення височіла масивна напівсфера, густо обплетена мережею червоних та блакитних кристалів. Її дверцята були розчинені, всередині виднілося крісло. Цей механізм був до болю схожий на пульт, з якого керували Вежею.

– Що це за махіна? – кинув він Еліру, стрімко наближаючись до Селіни. Дружина стояла осторонь, міцно притискаючи до грудей їхнього маленького сина. – З вами все гаразд? – звернувся він уже до неї.

Селіна лише мовчки кивнула.

– Це машина для переміщення, – відгукнувся Елір, навіть не озирнувшись. Він запекло копирсався в її надрах. Леран забрав сина з рук дружини й підійшов ближче до жерця.

– Ти вже тестував її?

Елір застиг, а тоді повільно підвів голову. – Так... на тваринах.

– На тваринах?! – заревів наслідний Даал, і цей крик луною відбився від високого склепіння.