Останній із Тал

У коридорі почувся шум, і наступної миті Фаель вштовхнув до печери Дая.

– Дивіться, кого я спіймав на підслуховуванні!

Він став у проході, перекриваючи вихід.

– Я все можу пояснити, – швидко заговорив Дай, піднімаючи руки..

Соловен підвівся повільно, але в його русі відчувалася напруга.

– От і поясниш, – холодно сказав він, підходячи ближче.

– Соловене, зачекай, – втрутився Кай. – Спочатку вислухаємо.

Кілька секунд Соловен дивився на нього, ніби зважуючи, чи варто поступатися. Потім відступив.

– Говори.

Дай ковтнув, опустив руки і повільно сів.

– Моє ім’я… Дайрен Аршель.

Вердан різко подався вперед.

– Аршель?.. Той самий?

Дай кивнув.

– Мій прадід був головним жерцем Вежі Аркена Реона.

Тиша в печері стала важкою.

Кай обвів усіх поглядом.

– Поясніть, – він указав на себе та Ріана, – Бо ми не тутешні.

Дай подивився прямо на нього. Довше, ніж треба.

Ніби вагався.

– Є… ще дещо, – нарешті вимовив він тихіше.

Фаель у проході напружився. Соловен схрестив руки.

– Кажи вже, – кинув він.

Дай знову перевів погляд на Кая.

– Я не впевнений на сто відсотків, – повільно почав він. – Але… занадто багато збігів.

Кай насупився.

– Яких ще збігів?

Пауза.

– Як звали твою матір?

Запитання зависло в повітрі.

– …Селіна, – відповів Кай після короткої затримки.

Дай заплющив очі на мить. Наче щось остаточно склалося.

Коли він знову їх відкрив – сумнівів у погляді вже майже не залишилося.

– Тоді це правда.

– Що саме? – різкіше, ніж хотів, сказав Кай.

Дай вдихнув.

– Каю… я вважаю, що ти син Лерана з роду Тал.

– Лерана… – перепитав Кай.

– Він був сином останнього Даала. – прошепотів Соловен.

Тиша.

Ніхто не поворухнувся.

– Ти – Каєн.

Слова впали не одразу. Наче запізнилися.

Кай стояв, дивлячись на нього, але сенс не складався.

– Ні, – тихо сказав він.

Ніхто не відповів.

– Це… неможливо.

– Вежа вибухнула більше ста років тому, – різко додав Соловен. – Про що ти взагалі говориш?

– Я знаю, – швидко відповів Дай. – Сам так думав. Але…

Він зробив крок уперед.

– Розкажи, що сталося після твого прибуття сюди.

Кай хотів заперечити, але слова не складалися. Серце калатало, а руки ніби оніміли. Стіни печери почали тиснути, стискаючись навколо нього. «То виходить... це дійсно мій дім. Моя батьківщина. Звідси моя мати і мій... БАТЬКО». Він шепотів це слово про себе, намагаючись спробувати його на смак.

– Дай йому хвилину, – виступив на захист друга Соловен.

– Все добре, – Кай стиснув плече Соловена. – Я прокинувся в одному з храмів. Хотів вийти, але Дерево не пустило мене, тому я пішов до Вежі.

– Що сталося у Вежі? – Дай схилив голову, його очі блищали від нетерпіння.

– Я торкнувся кристала і Вежа ожила.

Дай кивнув.

– Вежа впізнала в тобі Тала.

Кай не одразу зрозумів, що вже не стоїть на місці – він відступив на крок. Потім ще.

Стіни печери ніби посунулися ближче.

– Це… неправда, – прошепотів він, але сам не повірив у власні слова.

Дай мовчав.

І саме це було найгірше.

«Селіна… Леран… Каєн…»

– Розкажи… – голос зламався. – Я хочу знати, що сталося.