Ріан

«Невже… це мій Ріан?» – Кай не міг повірити, що це може бути його друг.

– Де він?! – кинувся він до Хогора.

– Каю, зачекай, пригальмуй! – Соловен встиг схопити його за руку, та Кай різко сіпнувся.

– Віін у ниизу, – відповів Хогор.

– Унизу? Де саме?! Відведи мене до нього! – голос Кая зірвався, він уже не чув нічого навколо.

– Ніі… нее моожнаа…

– Чому не можна?! – Кай буквально втиснув пальці в плечі Хогора. – Це ж Ріан! Він мій друг!

– Я пеереедаам йоомуу, – пробурмотів той і розвернувся, щоб піти.

– Скажи, що це я, Кай, Кай Вестон! Ти чуєш?! – крик Кая луною розлетівся коридором.

Всі дивилися на Кая з жахом боячись, що кайрени викинуть їх з печери за таку неповагу.

– Думаєш це він! – запитав його Соловен.

– Дуже на це сподіваюся, – видихнув Кай. Йому здавалося, що серце от-от вискочить із грудей – страх почути «ні» був майже нестерпним.

Минуло майже дві години відтоді, як пішов Хогор. За цей час група вже обжилася у виділеній печері, а Кай не знаходив собі місця. Він ходив вздовж стін, змучений очікуванням. Кожна секунда тягнулася, мов вічність, світло світильників тремтіло, ніби підтримувало його неспокій.

Раптом із коридору долинув знайомий голос. На вході в печеру з’явився Ріан. Кай на мить застиг, ніби боявся, що бачить лише примару. Ріан виглядав виснаженим, блідим, ніби світло згасало всередині нього.

Кай не стримався – кинувся вперед і з силою обійняв друга.

– Каю… я так радий тебе бачити! – на очах Ріана заблищали сльози.

– А я як радий! – Кай не послаблював обіймів. – Я так боявся за тебе.

– Це мої друзі, – кивнув Кай в сторону людей. – Завдяки їм я вижив. Це Соловен, його син Раель, Вердан, Фаель, Рідан… – він по черзі називав кожного.

– Дуже приємно, – тихо відповів Ріан. – Кай… ходімо до мене. Я не можу довго тут залишатися. Випромінювання…. воно мене виснажує.

– Зачекай, Каю. – Соловен схопив Кая за лікоть.

– Все добре, Соловене. Не хвилюйся за мене. Я скоро повернуся. – запевнив його Кай наздоганяючи Ріана.

І вони рушили до помешкання Ріана.

По дорозі вони ділилися тим, що сталося з ними за останні три місяці. Кай розповідав, як прокинувся серед руїн, про вежу, про те, як ліс ледь не зжер його, про нових друзів і небезпечну подорож.

Ріан, у свою чергу, розповів, як отямився в лісі, як його знайшли кайрени і як він збудував міні-електростанцію на підземній річці, щоб забезпечити печери світлом. За це диво кайрени дозволили йому оселитися в самій глибині печер, туди, куди не досягає сонячне випромінювання.

– То вони не нараджуються із здатністю бачити в темряві? – хмикнув Кай.

– Виходить ні. Але з часом поступово зникає здатність бачити при денному світлі.

– Ого, – тільки і вимовив Кай.

Вони пройшли повз жилі печери, печеру-школу, дитячі зали, майстерні, кухню та спільну їдальню, спускаючись дедалі нижче. Повітря ставало холоднішим і важчим.

Нарешті Ріан перейшов на шепіт:

– Тут тихо, це їхнє святилище, – він ступав обережно, ніби боявся потривожити саму тишу.

Коридор проходив повз величезні темні печери. Світло світильників тремтіло на стінах вздовж коридора, і від цього здавалося, що камінь живий. Кай мимоволі сповільнив крок. Його погляд зачепився за силуети кайренів: вони сиділи на голій землі, нерухомі, мов вилиті з тіні. Тіла зливалися зі стінами, і лише ледь вловимий ритм їхнього повільного дихання нагадував, що це живі істоти, а не частина породи.

Дивна, майже тремтлива благоговійність охопила Кая – в цю мить він відчув себе малою піщинкою у величезному, безмовному океані.

Нарешті вони дісталися місця, де мешкав Ріан.

– Що вони роблять? – прошепотів Кай, боячись порушити спокій, який здавався святим.

– Щось на кшталт медитації, – відповів Ріан. – Вони звуть це Урґат. Іноді це триває один день, іноді – більше.

Він нахилився трохи ближче, знижуючи голос, ніби говорив про щось священне:

– Для них це не просто сидіти в тиші. Урґат – спосіб зберегти рівновагу. Вони вірять, що печера жива, і коли випромінювання починає провокувати агресію, спускаються сюди, щоб «очиститись».

– Нічого собі … – лише й зміг вимовити Кай, усе ще відчуваючи легке тремтіння в повітрі.

Печерка, куди вони прийшли, була невелика і розташована далі від медитаційних залів, тож тут можна було говорити вголос. Усередині було ліжко та простір для інструментів і винаходів.

«Ну хто б сумнівався», – усміхнувся своїм думкам Кай.

– То що там із випромінюванням? Ти казав, що воно тебе виснажує, – поцікавився Кай.

Ріан не відповів одразу. Повільно сів за стіл, провів долонею по обличчю, ніби збирався з думками.