Ріан

«Невже… це мій Ріан?» — Кай не міг повірити що це може бути його друг.

— Де він?! — кинувся він до Хогора.

Той відсахнувся.

— Каю, стій! — Соловен різко схопив його за руку. — Не так.

Кай сіпнувся, вирвався.

— Де він? — повторив уже глухо, крізь стиснуті зуби.

Його плечі напружилися, пальці судомно стиснулися, ніби Кай торкнувся чогось забороненого.

— Ввіінн уу нниизу, — відповів Хогор.

— Унизу? Де саме?! Відведи мене до нього! — голос Кая зірвався, він уже не чув нічого навколо.

— Нніі… ннее ммоожжннаа…

— Чому не можна?! — Кай буквально втиснув пальці в плечі Хогора. — Це ж Ріан! Він мій друг!

У повітрі щось змінилося. Ніби сама печера напружилась.

— Кай… — прошепотів Соловен. — Відпусти його. Зараз же.

Кай повільно розтиснув пальці. Зрозумів: ще крок — і їх просто виженуть. Або гірше.

— Скажи, що це я, Кай, Кай Вестон! Ти чуєш?! — сказав він уже тихіше.

Хогор дивився довго. Потім кивнув — коротко, різко — занадто як для кайрена.

— Яя ппнееррееддаамм, — пробурмотів той і розвернувся, щоб піти.

Кай лишився стояти. Серце гупало так, що боліло в грудях.

— Думаєш це він! — запитав його Соловен.

— Я дуже на це сподіваюся, — з надією видихнув Кай. Йому здавалося, що серце от-от вискочить із грудей — страх почути «ні» був майже нестерпним.

Минуло майже дві години відтоді, як пішов Хогор.

Кай майже змирився з думкою, що Хогор не повернеться.

Він ходив вздовж стін, змучений очікуванням. Кожна секунда тягнулася, мов вічність, світло світильників тремтіло, ніби підтримувало його неспокій.

Раптом із коридору долинув знайомий голос.

— Кай?... - На вході в печеру з’явився Ріан.

Кай на мить застиг, ніби боявся, що бачить лише примару. Ріан виглядав виснаженим, блідим, ніби світло згасало всередині нього.

Кай не стримався — кинувся вперед і з силою обійняв друга.

— Каю… я так радий тебе бачити! — на очах Ріана заблищали сльози.

Він не одразу зрозумів, що Ріан тремтить.

Не від холоду.

І не від радості.