Кайрени

На восьмий день подорожі стомлена група наблизилася до гір. Минулі дні злилися в один безперервний, виснажливий рух.

Дай тримався осторонь, його мовчання лише посилювало настороженість Соловена, хоча він жодного разу не дав приводу для недовіри.

Перед групою постала повністю дика, ніким не порушена природа. Не було навіть натяку на дорогу чи стежку.  Тож вони пробиралися крізь зарослі, дерлися крутими схилами. Найважче було старим та дітям. Часом хтось зривався та скочувався додолу, але з останніх сил підіймався знову.

Чоловіки навантажили на себе більшу частину ноші та ледь тягли її на собі.

Напрямок вказував Вердан, орієнтуючись на знаки, відомі лише йому. По тихих перешіптуваннях Кай зрозумів, що ці орієнтири тримаються в таємниці і відкриваються тільки тим, хто заслужив довіру кайренів.

"А старий ще той пройдисвіт", — думав Кай, дивлячись на старійшину вже з іншого боку.

— Швидше, швидше, — підганяв усіх Соловен, хоча люди й так ледь тягли за собою ноги.

Реон вже показався з-за горизонту, коли група підійшла до місця зупинки — печери.

— Рідан, Фаель, перевірте печеру, — наказав Вердан, знімаючи з себе ношу.

Чоловіки швидко виконали наказ і через кілька хвилин Фаель подав знак, що всередині безпечно.

— Заходимо, — махнув рукою старійшина.

Група потягнулася до печери.

Випромінювання впливало на людей навіть у сховку. Видно було легке роздратування та всі трималися з останніх сил.

— Як ми протримаємося тут цілий місяць, якщо вже відчуваються зміни? — запитав Кай у Соловена.

— Там, куди ми йдемо, глибші печери, — пояснив той.

— Але вони теж не врятують нас від сонця. Так? — Кай почав усвідомлювати наскільки це рішення було ризикованим.

— Так. Це тільки питання часу, коли перебування тут стане нестерпним.

— І що тоді? — запитав Кай.

— Повернемося назад, — коротко відповів Соловен.

"Це якийсь жах", — подумалося Каю.

"Як можна вижити в таких умовах. Увесь цей час — безперервна боротьба за виживання. Як можна прожити тут усе життя?" — жахнувся Кай своїми думками.

На третій день підйому, виснажена до краю група нарешті дісталася потрібного місця. Вилізши на підвищення, Вердан почав подавати дивні знаки. Деякий час нічого не відбувалося, та нарешті на протилежному боці схилу почався рух.

— Вони дозволяють нам пройти, ходімо, — промовив Вердан, злізаючи з каменя.

Група рушила до місця, де був помічений рух. На тому боці схилу почала проглядатись стежка між деревами.

Раптом немов з повітря виросла громіздка фігура, закута у глухий плащ.

— Вітаю, — дружелюбно промовив старійшина. — Я Вердан, голова цієї групи. Чи можемо ми побачити Хогора Яскраве Світло?

Фігура стояла незворушно та навіть не намагалася відповісти. Так, в повній тиші, всі простояли близько п'яти хвилин. Потім, так само безмовно, фігура повільно та незграбно повернулася й попрямувала вздовж стежки.

— Ходімо, — Вердан махнув рукою групі.

Група повзла зі швидкістю равлика, але ніхто навіть не думав сперечатися, тільки міцно стискаючи зуби, повільно переставляли ноги.

І ось, через деякий час, який здавався вічністю, вони підійшли до замаскованого входу в печеру. Прохід був вузький, настільки, що самі кайрени протискалися боком. Всередині печера була просторішою. Фігура в плащі показала знак чекати, а сама попрямувала в глиб.

— Ну хоч не на вулиці, — озвучив спільну думку Рідан.

Чекати довелося довго. Коли вже настали сутінки, з глибини почулися кроки — наближалися дві фігури.

— Хогоре, радий тебе бачити, — вітаючися, підвівся Вердан.

— Веерррданнее, — прогудів Хогор. — Яяякииимм ввііттрооом?

"Він говорить", — пронеслося в голові у Кая.

Хогор був без плаща, тож Кай міг його безперешкодно роздивитися. А роздивлятися було що: на зріст він був трохи вищим за міцного чоловіка, широкі плечі, шкіра на вигляд товста та якогось сіруватого відтінку, великий розвинутий лоб, який нависав на обличчам та світлі немов прозорі очі, здавалося ніби вони вицвілі від часу.

— Нам потрібен прихисток, — одразу перейшов до справи старійшина.

— Щщщооо ссттаааллооосся? — запитав той.

— Одразу в лоб? — нахилився до Соловена Кай.

— Хочеш тут до завтра простояти, — з насмішкою прошепотів Соловен.

Ззаду почулися тихі смішки. Вердан тим часом продовжив:

— Нас переслідують салкари, — назвав він скараних на манер кайренів.

— Яяя пооогооовоорюююю іізз ііінншшииммии, — промовив він, повертаючись до проходу. — Ххооддііммоо.

Всі рушили за ним.

— З іншими? — знову нахилився до Соловена Кай.