Погоня

Кай обережно прослизнув по тунелю і завмер у тіні. Скарані розмістились прямо на вході – обійти їх непоміченим було неможливо.

Поводили себе як справжні дикуни: без вогнищ, без місця ночівлі, без будь-якого побуту. Їли сиру здобич, шипіли, фиркали, часом билися між собою.

Поспостерігавши за ними, Кай склав простий план: «Просто пройти повз них».

«Це безумство».

– Погнали. – кивнув він сам собі і вийшов з укриття.

Крок за кроком Кай наближався. Скарані не помічали його, поки один із них раптом не повернув голову. Обидва завмерли. Здивування на обличчі Скараного було майже кумедним: очі розширилися, рот відкрився, ніби він хотів щось сказати. Перший шок минув – і він загув, привертаючи увагу інших.

Але Кай уже не розглядав, що там – дременув уперед щосили.

Скарані вже кілька годин вперто йшли по сліду. Кай уникав густих заростей, хоч Активна Фаза Реона вже закінчилася й почалася Перша Ніч – агресивні рослини й хижаки все одно могли чатувати.

За спиною час від часу лунав рик. Кай падав обдираючи руки та коліна, та піднімався і біг далі.

До поселення лишалося ще години дві.

«Треба заплутати сліди й заховатися…»

Та раптом позаду почувся гуркіт – Скарані наближалися. Кай кинувся вперед, але не встиг добігти до каміння, як почувся інший рев. З протилежного боку зявилася інша зграя – ті самі Скарані з міста. Він упізнав одного з них за намистом.

Дві зграї.

І одна здобич – він.

Перші обернулися до чужаків. Ті відповіли гарчанням.
Наступної миті вони кинулися один на одного із дикою ненавистю.

Кай використав шанс і кинувся в бік старого поселення.

Сили танули. Ноги тремтіли. Дихання рвалося. Він спустився в яр і опустився на коліна.

«Дихай… Вдих, видих …»

Позаду почувся тріск.

Кай різко обернувся вихоплюючи ножа. На краю яру стояв Скараний. Мить і той кинувся вперед – але раптом звалився на землю так і не діставши. З його шиї стирчала стріла.

Кай озирнувся – нікого.

– Не висовуйся, – пролунало зверху. – Є ще один.

Голос був рівний і холодний.

З протилежного боку почувся хруст.  З-за дерева блиснули червоні очі.

– Піднімайся до мене, – сказав голос.

– Хто ти?

– Рухайся, якщо хочеш жити.

«Раз говорить значить не Скараний», – подумав Кай і почав дертися нагору.

Другий Скараний вистрибнув з укриття та помчав за Каєм, та не судилося, череп його розсікла стріла і він важкою грудою скотився до дна яру.

Кай нарешті виліз і побачив чоловіка з луком. Обличчя приховував капюшон.

– Ти що, померти вирішив? – запитав той.

Кай кліпнув.

– Ні… Я… - пробелькотів він.

«Хто він взагалі такий? І чи можна йому довіяти?» - подумав він.

– А ти хто?

– Я Дай. – із тихим сміхом він розвернувся й пішов геть.

– Куди ти йдеш? – попрямував за ним Кай.

– Треба рухатися. Я не знаю, скільки їх залишилося.

Кай мимоволі кинув погляд на тіла в яру і захолов від жаху, коріння обплутувало тіла і повільно затягувало під землю. Його аж пересіпнуло.

«Це я тільки но там був….» - жахнувся він.

***

Кількома годинами раніше в тунелі…

До світанку лишалося кілька годин. Група готувалася вирушати в дорогу.

– Треба поспішати, поки вони не повернулися, – панічно промовив Ісмар, руки його тремтіли.

– Ми не можемо йти без Кая, – заперечив йому Фаель.

– Він сам сказав іти без нього! Хіба ви не чули? – вигукнув Ісмар.

– Кай ризикнув заради нас, – тикнув йому пальцем у груди Рідан.

– І в місті він нам допоміг, – додав Раель.

– Так, він ризикнув собою, щоб ми вижили! – розвів руками Ісмар. – Ми повинні йти!

– Заспокойтеся всі, – підвівся Вердан. – Якщо до сходу Ауріса він не повернеться, ми підемо без нього.

Тон старійшини не залишав місця суперечкам.

Кай так і не з’явився. Група вже була зібрана й готова до виходу – залишалося тільки дочекатися команди.

– Вирушаємо, – скомандував Вердан. – Всі тихо рушили до виходу.

Та Соловен стояв, не рухаючись, ніби не чув ні голосів, ні шуму – тільки відлуння власного серця.

– Соловене, ходімо! –— покликав його Ісмар.

Соловен повільно похитав головою.