Погоня

Кай обережно прослизнув по тунелю і завмер у тіні. Скарані розмістились прямо на вході — обійти їх непоміченим було неможливо.

Поводили себе як справжні дикуни: без вогнищ, без місця ночівлі, без будь-якого побуту. Їли сиру здобич, шипіли, фиркали, часом билися між собою.

Поспостерігавши за ними, Кай склав простий план: «Просто пройти повз них».

— Погнали. — кивнув він сам собі і вийшов з укриття.

Крок за кроком Кай наближався. Скарані не помічали його, поки один із них раптом не повернув голову. Обидва завмерли. Здивування на обличчі Скараного було майже кумедним: очі розширилися, рот відкрився, ніби він хотів щось сказати. Перший шок минув — і він загув, привертаючи увагу інших.

Але Кай уже не розглядав, що там — дременув уперед щосили.

Погоня тривала вже кілька годин. Скарані вперто йшли по сліду. Кай уникав густих заростей, хоч Активна Фаза Реона вже закінчилася й почалася Перша Ніч — агресивні рослини й хижаки все одно могли чатувати.

За спиною час від часу лунав рик. До поселення лишалося ще години дві.

«Треба заплутати сліди й заховатися…»

Та раптом позаду почувся гуркіт — Скарані наближалися. Кай кинувся вперед, але не встиг добігти до каміння, як почувся інший рев. З протилежного боку зявилася інша зграя — ті самі Скарані з міста. Він упізнав одного з них за намистом.

Дві зграї.

І одна здобич — він.

Перші обернулися до чужаків. Ті відповіли гарчанням.
Наступної миті вони кинулися один на одного із дикою ненавистю.

Кай використав шанс і кинувся в бік старого поселення.

Сили танули. Ноги тремтіли. Дихання рвалося. Він спустився в яр і опустився на коліна.

«Дихай… Вдих, видих …»

Позаду почувся тріск.

Кай різко обернувся вихоплюючи ножа. На краю яру стояв Скараний. Мить і той кинувся вперед — але раптом звалився на землю так і не діставши. З його шиї стирчала стріла.

Кай озирнувся — нікого.

— Не висовуйся, — пролунало зверху. — Є ще один.

Голос був рівний і холодний.

З протилежного боку почувся хруст.  З-за дерева блиснули червоні очі.

— Піднімайся до мене, — сказав голос.

— Хто ти?

— Рухайся, якщо хочеш жити.

«Раз говорить значить не Скараний», — подумав Кай і почав дертися нагору.

Другий Скараний вистрибнув з укриття та помчав за Каєм, та не судилося, череп його розсікла стріла і він важкою грудою скотився до дна яру.

Кай нарешті виліз і побачив чоловіка з луком. Обличчя приховував капюшон.

— Ти що, померти вирішив? — запитав той.

Кай кліпнув.

— Ем… ні. Я… - пробелькотів він.

«Хто він взагалі такий? І чи можна йому довіяти?» - подумав він.

— А ти хто?

— Я Дай. — із тихим сміхом він розвернувся й пішов геть.

— Куди ти йдеш? – попрямував за ним Кай.

— Треба рухатися. Я не знаю, скільки їх залишилося.

Кай мимоволі кинув погляд на тіла в яру і захолов від жаху, коріння обплутувало тіла і повільно затягувало під землю. Його аж пересіпнуло.

«Це я тільки но там був….» - жахнувся він.

***

Кількома годинами раніше в тунелі…

До світанку лишалося кілька годин. Група готувалася вирушати в дорогу.

— Треба поспішати, поки вони не повернулися, — панічно промовив Ісмар, руки його тремтіли.

— Ми не можемо йти без Кая, — заперечив йому Фаель.

— Він сам сказав іти без нього! Хіба ви не чули? — вигукнув Ісмар.

— Кай ризикнув заради нас, — тикнув йому пальцем у груди Рідан.

— І в місті він нам допоміг, — додав Раель.

— Так, він ризикнув собою, щоб ми вижили! — розвів руками Ісмар. — Ми повинні йти!

— Заспокойтеся всі, — підвівся Вердан. — Якщо до сходу Ауріса він не повернеться, ми підемо без нього.

Тон старійшини не залишав місця суперечкам.

Кай так і не з’явився. Група вже була зібрана й готова до виходу — залишалося тільки дочекатися команди.

— Вирушаємо, — скомандував Вердан. — Всі тихо рушили до виходу.

Та Соловен стояв, не рухаючись, ніби не чув ні голосів, ні шуму — тільки відлуння власного серця.

— Соловене, ходімо! — покликав його Ісмар.

Соловен повільно похитав головою.

— Я не можу його залишити. Він там сам, один… — голос зірвався. — У нього немає жодного шансу.

Фаель підійшов ближче.