Шлях на південь

Заплутавши сліди група готувалася покинути місто.  

«Може там щось дізнаюся про Ріана». –  в серці Кая зародилася крихітна надія.

Світанок лише пробивався крізь туман, а поселення вже жило шурхотом і тихими розмовами. Люди перевіряли речі, лагодили пакунки, кидаючи погляди один на одного – страх і рішучість читалися в очах кожного.

Покидаючи укриття, здавалося, що сама земля затамувала подих. Холодний вітер ніс запах нових доріг і невідомих пригод. Попереду чекала небезпека, але відступати вже не було куди – і перший крок був одночасно страшним і необхідним.

Рухалися обережно, переховуючись в печерах, закинутих тунелях, забутих шахтах, старих поселеннях. Наперед висилали розвідників, які перевіряли шлях і стежили за небезпеками. Кожен крок ретельно обмірковувався.

Такий рух, хоч і повільний, давав відчуття контролю над небезпекою й допомагав уникати пасток.

Але загроза все одно прийшла.

На п’ятий день подорожі, під час одного з привалів у старому тунелі, поруч з’явилися Скарані.

– Це не ті, що переслідували нас у місті, – доповів Фаель старійшині.

– Їх шестеро, – додав Дрейн, стискаючи списа так, що побіліли пальці.

– Скоріш за все, вони не здогадуються про нас, – припустив Фаель.

Кай нахилився до Соловена:

– Ті, з міста, могли розповісти іншим. Може, вони шукають саме нас.

– Ні, – так само пошепки відповів Соловен. – Це малоймовірно. Скарані рідко тримаються разом і часто ворогують. Скоріше за все – просто забрели. Але це не робить ситуацію кращою.

Наступила важка тиша.

Скарані не відходили. Минув вечір, ніч, світанок – вони все ще бродили неподалік, ніби відчували здобич.

– Чому вони взагалі зайшли так далеко від своїх Пусток? – запитав Кай, спостерігаючи за ними разом із Соловеном.

– Наскільки мені відомо, у них специфічний спосіб життя. Головний закон – сила: хто сильніший, той і виживає. Зазвичай вони об’єднуються навколо сильного лідера й служать йому. Дехто тікає, щоб урятуватися – мабуть, як ці. Тому й тиняються у пошуках їжі.

Так минув ще один день.

– Ми не можемо більше тут залишатися, – нервово звернувся Ісмар до старійшини. – У нас не залишилося ні їжі, ні води.

– Знаю, Ісмаре, – відповів Вердан, – Та ми не можемо видати себе.

– Треба щось робити… – з благанням у голосі промовив Ісмар.

Кай повернувся до Соловена:

– Слухай я можу вийти й відвести їх подалі.

Соловен різко повернувся до нього.

– Ти з глузду з’їхав.

– Я буду обережний.

– Кай, — майже прошипів він, – Реон сходить, ніхто не прийде тобі на допомогу.

– Ти бачив, що минулого разу зі мною все було гаразд. І цього разу буде.

– Скараних шестеро, ти один. А якщо вони тебе спіймають?

– Не спіймають.

– Це занадто небезпечно…

– Небезпечно – залишатися тут і нічого не робити. Ти ж чув, що їжі більше немає.

Соловен тяжко видихнув, визнаючи правоту Кая. Помовчавши хвилину, сказав:

– Гаразд, я поговорю зі старійшиною.

За кілька хвилин він повернувся.

– Старійшина згоден.

– Добре. Тоді я йду, – Кай різко підвівся.

– Почекай, – Соловен схопив його за руку. – Може… почекаємо вечора?

– Немає часу.

Соловен переминався з ноги на ногу та все ж здався.

– Ти правий.

Кай швидко зібрав речі.

Розмови стихли – люди спостерігали за ним із сумішшю страху й подиву.

– З ним все буде добре? – тихо спитав Раель.

– Так… – відповів Соловен, але впевненості в голосі не було.

Він спостерігав, як він збирає речі, і в грудях стискалося знайоме відчуття. Кай нагадував йому старшого сина, якого він втратив кілька років тому разом з дружиною…Та вибору не було.

За кілька хвилин Кай слухав останні настанови.

– Пройдеш метрів п’ятдесят уперед – там праворуч буде хід, – сказав Фаель. – Він виведе тебе поблизу них.

– Коли вони тебе помітять – біжи на північ. Там є покинуте поселення.

– І не геройствуй, – усміхнувся Рідан.

– Добре, добре, не буду.

– Будь обережний, – тихо додав Соловен.

Кай рушив до виходу, але зупинився й обернувся:

– Послухайте, хлопці! Якщо я не повернуся до ранку – вирушайте до наступного укриття без мене.

Запала тиша.

– Ви мене зрозуміли?