Шлях на південь

Щоб заплутати сліди, наступного ранку група перебралася до нового укриття. Було вирішено залишитися тут ще на день, підготувати запаси, а потім вирушати на південь.

За цей час, слухаючи розмови, Кай багато дізнався про географію цього світу. Раніше не було нагоди розпитувати — будь-яке зайве слово могло викликати ще більшу підозру. Тепер у нього склався хоч якийсь план дій. Якщо йому вдасться дістатися поселення Кайренів, можливо, він зможе дізнатися щось про долю друзів. І в серці Кая зародилася крихітна надія.

Світанок лише пробивався крізь туман, а поселення оживало шурхотом і тихими розмовами. Люди перевіряли речі, лагодили ремені та пакунки, кидаючи погляди один на одного — страх і рішучість читалися в очах кожного.

Покидаючи укриття, здавалося, що сама земля затамувала подих. Холодний вітер ніс запах нових доріг і невідомих пригод. Попереду чекала небезпека, але відступати вже не було куди — і перший крок був одночасно страшним і необхідним.

Рухалися обережно, переховуючись в печерах, закинутих тунелях, забутих шахтах, старих поселеннях. Наперед висилали розвідників, які перевіряли шлях і стежили за небезпеками. Кожен крок ретельно обмірковувався: відстань між укриттями, характер місцевості.

Такий рух, хоч і повільний, давав відчуття контролю над небезпекою й допомагав уникати пасток.

Але загроза все одно прийшла. Раптово.

На п’ятий день подорожі, під час одного з привалів у старому тунелі, поруч з’явилися Скарані.

— Це не ті, що переслідували нас у місті, — доповів Фаель старійшині.

— Їх шестеро, — додав Дрейн, стискаючи списа так, що побіліли пальці.

— Скоріш за все, вони не здогадуються про нас, — припустив Фаель.

Кай нахилився до Соловена:

— Ті, з міста, могли розповісти іншим. Може, вони шукають саме нас.

— Ні, — так само пошепки відповів Соловен. — Це малоймовірно. Скарані рідко тримаються разом і часто ворогують. Скоріше за все — просто забрели. Але це не робить ситуацію кращою.

Наступила важка тиша.

Скарані не відходили. Минув вечір, ніч, світанок — вони все ще бродили неподалік, ніби відчували здобич.

— Чому вони взагалі зайшли так далеко від своїх Пусток? — запитав Кай, спостерігаючи за ними разом із Соловеном.

— Наскільки мені відомо, у них специфічний спосіб життя. Головний закон — сила: хто сильніший, той і виживає. Зазвичай вони об’єднуються навколо сильного лідера й служать йому. Дехто тікає, щоб урятуватися — мабуть, як ці. Тому й тиняються у пошуках їжі.

Так минув ще один день.

— Ми не можемо більше тут залишатися, — нервово звернувся Ісмар до старійшини. — У нас не залишилося ні їжі, ні води.

— Я це знаю, Ісмаре, — відповів Вердан, але голос його зірвався. — Та ми не можемо видати себе.

— Треба щось робити… — з благанням у голосі промовив Ісмар.

Чуючи це, Кай повернувся до Соловена:

— Слухай, Соловене, я можу вийти й відвести їх подалі.

Соловен різко повернувся до нього.

— Ти з глузду з’їхав. Це занадто небезпечно.

— Я буду обережний.

— Кай, — майже прошипів він, — ти ж знаєш, що ніхто не прийде тобі на допомогу через сонце. У нас немає часу перечікувати період агресії.

— Ти бачив, що минулого разу зі мною все було гаразд. І цього разу буде.

— Тоді були інші обставини.

— А зараз у нас просто немає вибору.

— Ні. Скараних шестеро, а ти один. І що, якщо вони тебе спіймають?

— Не спіймають.

— Все ж це занадто ризиковано…

— Ризиковано — залишатися тут і нічого не робити. Ти ж чув, що їжі більше немає.

Соловен тяжко видихнув, визнаючи правоту Кая. Помовчавши хвилину, сказав:

— Гаразд, я поговорю зі старійшиною.

За десять хвилин він повернувся.

— Що сказав старійшина? — нетерпляче запитав Кай.
Соловен вагаючись проковтнув слова, але відповів:

— Старійшина згоден.

— Добре. Тоді я йду, — Кай різко підвівся.

— Почекай, — Соловен схопив його за руку. — Може… все ж почекаємо ночі?

— Ти знаєш, що вночі це буде неможливо.

— Так… ти правий, — пробурмотів той.

Кай швидко зібрав речі. Розмови стихли — люди спостерігали за ним із сумішшю страху й подиву.

— З ним точно все буде добре? — тихо спитав Раель.

— Сподіваюся… — відповів Соловен, але впевненості в голосі не було.

Соловен спостерігав, як він збирає речі, і в грудях стискалося знайоме відчуття. Кай нагадував йому старшого сина, якого він втратив кілька років тому разом з дружиною…Та вибору не було.

За кілька хвилин Кай слухав останні настанови.