Рішення

Повернулися з розвідки виснажені та розбиті. Скарані рухалися в бік їхнього сховку — і залишалося лише питання часу, коли вони знайдуть його. Відчуття тривоги стискало серця всіх присутніх, а тиша в приміщенні важчала з кожною хвилиною.

— Ми не можемо тут лишатися! Якщо Скарані нас знайдуть — все, кінець! — різко промовив Рідан до старійшини.

Усі, хто стояв поруч, перелякано зашепотіли між собою.

— Рідане, не гарячкуй, — мовив старійшина, хоч і сам ледве стримував тривогу. — Сядьте. Паніка нам не допоможе. Розповідайте детально, що саме ви бачили..

У повітрі висіла напруга — здавалося, що навіть дихання могло видати їхні страхи. Цього разу в обговоренні брали участь усі: рішення, яке їм належало прийняти, було надто важким, щоб залишатися осторонь.

— Вердане, Скарані рухаються у наш бік. — почав Рідан. — Якщо не змінять напрямок, завтра будуть тут.

Старійшина нахилився вперед, стискаючи руки.

— Не можна допустити, щоб нас знайшли, — тихо, але твердо сказав Ісмар. — Ми не матимемо шансів, якщо вони затиснуть нас у кут.

— Там шість особин. А може, й більше…..нам не вистояти, — додав Соловен. Його слова відлунювали серед присутніх, наче похмурий вирок.

З різних боків долітали перешіптування: «Нам не вистояти…» І це була не просто фраза — це був страх, що проростав усередині кожного.

— Досить смертей… Ми й так втратили багатьох, — промовила одна жінка, притискаючи дитину до грудей. Її руки тремтіли, і навіть малюк, здавалося, відчував її жах.

— Треба тікати, поки є можливість, — додав хтось із присутніх. У його очах змішалися відчай і рішучість. — Шукати нове місце для сховку, поки ще можемо.

Приміщенням прокотилися вигуки — тепер у них з’явилася нотка надії, бо бажання вижити переважило страх.

— Отже, вирішено. Збираємо речі, — підсумував старійшина. Його голос не залишав сумнівів. — Завтра, з Першим Світлом, вирушаємо.

Люди повільно розійшлися по своїх кутах, занурені у важкі роздуми. Хтось тремтів, бо руки й ноги не слухалися, серце калатало так, ніби хотіло вирватися. Хтось намагався зберігати спокій, та всередині в кожного душу стискала тривога. Але всі розуміли: вибору немає, часу немає — треба рухатися далі, навіть якщо шлях веде у невідомість.

* * *

Ще до сходу Ауріса всі члени поселення були зібрані та готові вирушати. З першими променями люди маленькими групами виходили з приміщення, яке було їхнім домом протягом кількох останніх місяців. У кожній групі було по троє-четверо людей, і очолював її хтось із досвідчених.

Першими рушили Рідан та Соловен, а колону замикали Фаель і Дрейн. Рухалися тихо, короткими перебіжками, не втрачаючи з поля зору ані тих, хто йшов попереду, ані тих, хто йшов позаду. Навколишній світ тільки прокидався: туман здіймався над руїнами, а холодне повітря обпікало обличчя.

Через кілька годин вони дісталися до старого прихистку — місця, де вже ховалися колись. Жінка з групи Кая, Аіша, розповіла, що сховок знаходиться на третьому рівні міста. Колись тут кипіло життя: люди юрмилися вузькими вуличками, торговці гукали перехожих, ремісники працювали в майстернях, інженери перевіряли механізми, воїни патрулювали дороги. Будівлі були простішими, з темнішого каменю, але міцними й практичними; тут розташовувалися виробництва, док-станції, патрульні пости й платформи зв’язку. Місто колись мало потужну оборону й жило наповненим, гомінким життям.

Місто було величезним. Вузькі вулиці тяглися між багаторівневими площами й сходами.

«Це ж скільки людей тут жило…» — думав Кай, проходячи повз покинуті майстерні, порожні ринки та зупинені платформи. І це навіть не була окраїна. Місто мовчало, але в його тиші чулося відлуння колишньої метушні — тепер похованої під часом і пилом.

Та найбільше Кая мучило питання енергії. Як працювали ці платформи? Як піднімали воду, живили світлом вулиці й майстерні? Жодних електростанцій він не бачив.

«Невже всю енергію давала вежа?»

«Але як її розподіляли?»

Він вдивлявся в труби, старі механізми, розгалужені канали… марно. Відповіді не було — лише здогадки та нездоланне відчуття величі й загадковості цього міста.

* * *

Перші два дні все здавалося спокійним. Але дива не сталося. Розвідники повернулися з поганими новинами: Скарані знайшли їхнє попереднє сховище й тепер прочісували околиці.

— Вони не залишать нас у спокої… — зі стогоном промовив Рідан, закинувши голову назад і обхопивши її руками. — Вони йдуть по сліду.

— Нам доведеться покинути місто, — сказав Соловен. — Єдиний шанс — поселення Кайренів у горах Тар-Келл.

Міран мовчки кивнула — логіка була невтішною, але незаперечною.

— Укриття Кайренів захистить від монстрів, — додав Ісмар, — але не від червоного сонця. Ми не зможемо довго там залишатися. Місяць — максимум.

— І це ще не все, — долучився Вердан. Він говорив спокійно, але в його словах відчувалася напруга. — У нас нічого немає, щоб заплатити їм. Немає чого запропонувати.

— Можна вирушити на північ, до рівнин Ардана, — запропонував Дрейн.