Рішення

Вони повернулися мовчки. Ніхто не дивився один одному в очі.

– Ми не можемо тут лишатися! Якщо Скарані нас знайдуть – все, кінець! — різко промовив Рідан до старійшини.

Усі, хто стояв поруч, перелякано зашепотіли між собою.

– Рідане, не гарячкуй, – мовив старійшина, хоч і сам ледве стримував тривогу. – Сядьте. Паніка нам не допоможе. Розповідайте детально, що саме ви бачили.

У повітрі висіла напруга – здавалося навіть дихання могло видати їхні страхи.

– Вердане, Скарані рухаються у наш бік. – почав Рідан. – Якщо не змінять напрямок, завтра будуть тут.

Старійшина нахилився вперед, стискаючи руки.

– Не можна допустити, щоб нас знайшли, – тихо, але твердо сказав Ісмар. – Ми не матимемо шансів, якщо вони затиснуть нас у кут.

– Там шість особин. А може, й більше…..нам не вистояти, – додав Соловен. Його слова відлунювали серед присутніх, наче похмурий вирок.

З різних боків долітали перешіптування: «Нам не вистояти…».

Хтось тихо заплакав.

– Досить смертей… Ми й так втратили багатьох, – промовила жінка, притискаючи дитину до грудей. Її руки тремтіли, і навіть малюк, здавалося, відчував її жах.

– Треба тікати, – додав хтось із присутніх, нервово стискаючи руки. – Шукати нове місце для сховку.

Приміщенням прокотилися вигуки – тепер у них з’явилася нотка надії, бо бажання вижити переважило страх.

– Отже, вирішено. Збираємо речі, – підсумував старійшина. Його голос не залишав сумнівів. – Завтра, з Першим Світлом, вирушаємо.

Люди повільно розходилися по своїх кутах, занурені у важкі роздуми. Вибору не було – треба рухатися далі, навіть якщо шлях веде у невідомість.

Ранковий туман здіймався над руїнами. Холодне повітря обпікало обличчя, коли люди маленькими групами покидали приміщення, що стало їм домом.

Кай з захопленням розглядав нову частину міста, це помітила Аіша. Вона сповільнила крок та поправила хмару кучерявого волосся.

Кай глянув на неї й раптом затримав погляд, ніби вперше бачачи.

«Гарненька…».

– Ми на третьому рівні. – Усміхнулася вона. – Інколи уявляю, як колись тут кипіло життя: люди юрмилися вузькими вуличками, торговці гукали перехожих, ремісники працювали в майстернях.

– Дивовижне місто.

– Ось там б продавали свіжі булочки, – тикнув пальцем в старий прилавок Раель, - я б перепробував всі.

– А я б ходила на ринок по фрукти, – підхопила Аіша.

– А я б, після робочого дня, прогулювався б парком, – засміявся Кай.

Всі весело загомоніли ділячись фантазіями.

Аішу покликала тітка і вона відстала. Кай та Раель залишилися наодинці. Йшли мовчки. Як раптом Раель випалив.

– Ти… нагадуєш мого старшого брата, – сказав він дуже серйозно.

Кай ледь усміхнувся.

– Брата?

Раель кивнув.

– Так, Томас. Він загинув.

Слова прозвучали рівно, але пальці його побіліли від напруження.

Кай завмер.

– Мені дуже шкода.

Раель кивнув.

– І мені. – Він ковтнув повітря. – Він теж був сміливим. І впертим.

Ледь помітна пауза.

– Я не хочу знову втрачати близьких.

Кай підійшов ближче торкаючись плечем його плеча та обійняв.

– Не втратиш. Обіцяю.

***

За кілька годин вони дісталися старого прихистку.

Перші два дні все здавалося спокійним. Але дива не сталося. Розвідники повернулися з новинами: Скарані знайшли їхнє попереднє сховище й тепер прочісували околиці.

– Вони не залишать нас у спокої… – зі стогоном промовив Рідан, закинувши голову назад і обхопивши її руками. – Вони йдуть по сліду.

– Нам доведеться покинути місто, – сказав Соловен. – Єдиний шанс – поселення Кайренів у горах Тар-Келл.

Міран мовчки кивнула – логіка була невтішною, але незаперечною.

– Укриття Кайренів захистить від монстрів, – додав Ісмар, – але не від червоного сонця. Ми не зможемо довго там залишатися. Місяць – максимум.

– І це ще не все, – долучився Вердан. Він говорив спокійно, але в його словах відчувалася напруга. – У нас нічого немає, щоб заплатити їм.

– Можна вирушити на північ, до рівнин Ардана, – запропонував Дрейн.

– Кажуть, там небо переливається різними кольорами… – мрійливо додав Раель.

– Шлях довший удвічі, – відкинув пропозицію старійшина. – І пролягає повз Пустки Салкарів. Та й умови там надто суворі.

– Отже, це не варіант, – погодився Соловен. – Дуже небезпечний край. Можна було б рушити на захід. Але ліс вб’є швидше ніж холод.