Загроза

Минуло ще два дні після останніх подій. Учасники небезпечної вилазки поступово оговтувалися: рани затягнулися, сили поверталися, а Міран уже могла самостійно вставати.

Та розвідники, що вирушили вглиб зруйнованого міста, повернулися з тривожними новинами.

У віддаленому районі з’явилася група Скараних. Вони прочісували квартали — методично, мов мисливці, що вистежують здобич.

— Це дуже погано, — промовив Соловен, почувши новини. — Швидше за все, вони хочуть помститися за своїх.

— Вони не схожі на тих, хто переймається добробутом товаришів, — пирхнув Кай.

— У них свої правила, — зітхнув Соловен. — Та й просто вбити кількох людей для них уже достатній привід, щоб напасти.

— За що вони так нас ненавидять? — тихо спитав Кай.

Соловен опустив погляд у підлогу. Коли заговорив, голос став тихим і важким.

— Тому що ми не схожі на них і не поділяємо їхні погляди. Ми не служимо червоному сонцю.

— А вони служать? — обережно уточнив Кай.

Соловен довго мовчав, вдивляючись у Кая, а потім, наче ухваливши для себе якесь рішення, заговорив:

— Вежу Аркена Реона, навколо якої збудували місто, звели тисячу років тому перші з роду Лумінарі. Вони могли відчувати й спрямовувати енергію Реона, і завдяки цьому приборкали хаос, що панував тоді у світі. Так закінчилася Епоха Хаосу, і у людей нарешті зявився шанс жити нормально.

Він на мить замовк, вдивляючись у нікуди, наче думки віднесли його далеко звідси.

— Але приблизно сто років тому Вежу зруйнували. І все змінилося. Те, що сталося далі, ніхто не міг передбачити. Під дією червоного сонця люди почали змінюватися: ставали агресивними, некерованими, дедалі більше схожими на звірів. Почалися масові вбивства, заворушення — хаос повернувся. Ті ж, у кого зміни зайшли надто далеко, вирушали на схід — туди, куди після вибуху Вежі ринув потужний потік енергії.

— Той потік випалив там усе живе й перетворив землю на чорне скло, — тихо додав Соловен. — І саме туди потягнулися ті, хто змінився. Їх стали називати Салкарами, тобто Спотвореними. А ми звемо їх Скараними.

— Тобто покараними? — здивовано перепитав Кай. — За що ж їх покарали?

Соловен повільно звів на нього погляд, ніби вирішуючи, чи варто говорити далі. Потім озвався:

— За те, що відкрили свої серця червоному сонцю. Наші предки вчили: не можна дивитися червоному сонцю в очі — воно покарає кожного, хто наважиться.

Кай знітився.

— Цікаво… А чому ж рід Лумінарі не відбудував Вежу?

— Бо весь рід було винищено. До останньої дитини.

— Що за жах… Хто міг таке зробити? І навіщо?

— Кажуть, це справа рук древнього культу, — мовив Соловен. — Вони вірили, що енергія червоного сонця — священна і її не можна змінювати. Вежу вони вважали єрессю, реонітів, а особливо рід Лумінарі — своїми ворогами. Діяли вони приховано багато років. Не знаю, як, але їм вдалося проникнути у правлячу верхівку і зчинити заколот, знищивши Вежу.

Соловен на мить замовк, та перш ніж Кай устиг поставити нове запитання, він відволікся на Раеля, який саме підходив до їхнього закутка. На цьому розмова обірвалася.

— Батьку, — озвався Раель, сідаючи на вільне місце. — Старійшина відсилає кілька груп у розвідку й просить, щоб ми приєдналися.

— Звичайно, ми приєднаємося, — твердо сказав Соловен. — Коли виходимо?

— За годину.

Раель перевів погляд на Кая:

— Ти з нами?

— Так, звісно, — кивнув Кай.

— Тоді збирайте речі, — наказав Соловен і потягнувся до свого рюкзака.