Загроза

Рани затягнулися, сили поверталися, Міран вже могла самостійно вставати.

Та розвідники, що вирушили вглиб зруйнованого міста, повернулися з тривожними новинами.

У віддаленому районі з’явилася група Скараних. Вони прочісували квартали – методично, мов мисливці, що вистежують здобич.

– Це дуже погано, – промовив Соловен, почувши новини. – Швидше за все, вони хочуть помститися за своїх.

– Вони не схожі на тих, хто переймається добробутом товаришів, – пирхнув Кай.

– У них свої правила, – зітхнув Соловен. – Та й просто вбити кількох людей для них уже достатній привід, щоб напасти.

– За що вони так нас ненавидять? – тихо спитав Кай.

Соловен опустив погляд у підлогу. Коли заговорив, голос став тихим і важким.

– Тому що ми не схожі на них і не поділяємо їхні погляди. Ми не служимо червоному сонцю.

– У них там що, культ якийсь? – обережно уточнив Кай.

Соловен довго мовчав, вдивляючись у нього, і тільки тоді, наче ухваливши рішення, заговорив:

– Так просто не пояснити… Якщо дуже коротко – вежу Аркена Реона звели тисячу років тому перші з роду Тал. Вони могли відчувати енергію Реона. Це поклало кінець хаосу.

Він замовк на мить, опустив погляд, ніби зважував щось у собі.

– Але сто років тому Вежу зруйнували. І все змінилося. Під дією червоного сонця люди стали змінюватися: ставали агресивними, некерованими… дедалі менше схожими на людей. Почалися вбивства, заворушення – хаос повернувся.

Соловен провів долонею по обличчю.

– Ті, в кого зміни зайшли надто далеко, вирушали на схід – туди, куди після вибуху Вежі ринув потужний потік енергії. Той потік випалив усе навколо і перетворив землю на чорне скло. І саме туди потягнулися ті, хто вже не міг жити серед людей. Їх стали називати Салкарами, тобто Спотвореними. Ми ж звемо їх Скараними.

– Тобто «покараними?» – здивувався Кай. – За що ж їх покарали?

Соловен підняв на нього погляд.

– За те, що відкрили свої серця червоному сонцю. Наші предки казали: не можна дивитися йому в очі – воно покарає кожного, хто наважиться.

Кай замовк, намагаючись осмислити почуте.

– Але чому рід Тал не відбудував Вежу?

– Бо весь рід було винищено.

– Що за жах… Хто міг таке зробити?

Соловен поволі видихнув.

– Кажуть, це справа рук давнього культу. Вони вірили, що енергія червоного сонця –священна, і її не можна стримувати. Вежу вважали єрессю, а Талів – ворогами.

Соловен змовк, переводячи подих. У цей момент до їхнього закутка підійшов Раель, і розмова урвалася.

– Батьку, – озвався Раель, сідаючи на вільне місце. – Старійшина відсилає кілька груп у розвідку й просить, щоб ми приєдналися.

– Звичайно, ми приєднаємося, – твердо сказав Соловен. – Коли виходимо?

– За годину.

Раель перевів погляд на Кая:

– Ти з нами?

– Так, звісно, – кивнув Кай.

– Тоді збирайте речі, – наказав Соловен і потягнувся до свого рюкзака.