Друг чи ворог?

Ніч минула напружено. Ніхто не спав — кожен рух, кожен тихий звук здавався надто гучним і тривожним.

Фаель кілька разів підводився й ходив приміщенням: його кроки були різкими й нервовими, очі безупину сканували темряву, ніби він очікував, що щось ось-ось вирине з мороку. Дрейн шипів на всіх, хто опинявся в полі його зору; злість у голосі тремтіла, мов натягнута струна. Соловен і Рідан сиділи спокійно, майже нерухомо, поринувши в щось на кшталт медитації. Раель намагався повторювати за ними, але йому це давалося важко.

Міран спала, проте сон її був тривожним: повіки смикалися, пальці судомно стискали простирадло.

Кай тихо спостерігав за всім. Його думки кружляли навколо червоного сонця.

«Отже… це червоний карлик з нестабільним спектром. Викидає короткі енергетичні сплески в червоному та ближньому інфрачервоному діапазонах. Впливає на лімбічну систему, гормони агресії, больовий поріг, швидкість реакції…»

Думки спалахували у голові, як іскри, що пробивають темряву, висвітлюючи нові фрагменти невідомого.

— Значить, нічого магічного, — тихо підбадьорив себе він, криво посміхнувшись. — Звичайна астробіологія.

Але чому його тіло реагує інакше? Немає страху, немає паніки — лише спокій і дивний прилив енергії. Це непокоїло.

«Може, я сприймаю червоне світло інакше, ніж місцеві, які вже пристосувалися…»

Та які наслідки це матиме для нього — відповіді не було. Саме ця невідомість робила ніч ще довшою.

До ранку напруга відступила, і всі, виснажені очікуванням, нарешті поснули. Лише ближче до вечора рух у поселенні відновився: хтось готував їжу, хтось обговорював ранкові події. У кутку почала збиратися рада. Кая, звісно, не покликали.

Минуло близько півгодини. Час від часу хтось із учасників розмови кидав у його бік короткий, промовистий погляд — не ворожий, але насторожений.

«Значить, вони теж помітили… І що тепер? Виженуть? Як вижити самому в цьому небезпечному світі?»

Коли збори розійшлися, Соловен мовчки присів на свою лежанку.

Кай не витримав:

— Що там?

Соловен видихнув, провів долонею по волоссю.

— Ти бачив їхні обличчя. Ніч була важка. І твоє… несприйняття червоного світла їх налякало.

Кай напружився.

— Дехто вважає, що так не має бути, — продовжив Соловен тихіше. — Усі ми піддаємося впливу. Ти — ні. А ще твої реакції, мова, поведінка під час виходу… Ти вирізняєшся.

Він замовк на мить, підбираючи слова.

— Але я сказав їм правду. Ти допоміг нам, врятував двох людей. Ти не загроза. І я стоятиму за цим рішенням.

Напруга в грудях у Кая зменшилась. Не зникла — але стала терпимою.

— Дякую, — сказав він. — Я не підведу вас.

Соловен коротко кивнув і торкнувся його плеча.

— Просто будь обережним. Вони ще не звикли до тебе. Та й ти до них — теж.