Коли сходить Подвійне Сонце

Одного дня все змінилося. Перше Світло Ауріса вже добігало кінця, а промені білого сонця обережно ковзали по вузьких вулицях Тал’Варіна. Повітря ущільнилося, і Кай відчув, як під шкірою пробігають крихітні мурашки — наче невидимі руки проводили пальцями по тілу. Ось-ось на обрії мало з’явитися червоне сонце — Реон, що фарбувало уламки скла і покручені металеві балки кривавим блиском, і тоді вулиці стануть небезпечними.

Саме в цей час повинні повернутися останні розвідники. Але їх не було.

Спершу ніхто не говорив уголос. Але паніка наростала. Люди були налякані, дехто тихо плакав.

Вердан піднявся зі свого місця й підійшов до групи чоловіків, що сиділи неподалік.

— Час майже вийшов, — сказав він тихо, але твердо. — Реон уже на лінії даху. Якщо ми не знайдемо їх зараз… потім буде пізно.

Він перевів погляд на Соловена й Кая.

— Треба йти на пошуки.

— Батьку, я теж піду! Старійшино, дозвольте! — Раель майже схопився на ноги, звертаючись одразу до двох.

Вердан не відповів. Він просто поглянув на Соловена, залишаючи рішення за ним.

Соловен вагався — брати сина чи ні. Але, зважаючи на ситуацію, вибору майже не залишалося.

— Тримайся поруч, — буркнув він. — І роби все, що скажу.

— Підеш з ними, — додав Вердан і глянув на високого, міцного чоловіка з темним волоссям, що підпирав стіну, склавши руки на грудях. Його звали Рідан. Той відштовхнувся плечем від стіни й мовчки ступив уперед.

— Вирушайте, — наказав старійшина.

Група швидко зібрала необхідне спорядження і тихо вийшла за межі табору. Розвідники мали повернутися із заходу туди вони і вирушили обережно пересуваючись в тіні. Червоне сонце, тим часом, вже піднялося над верхівками будинків, зафарбовуючи уламки скла кривавим блиском.

«Що могло налякати всіх так? Раніше нічого подібного не траплялося. Рослини-монстри, агресивні тварини — так, але щоб викликати такий страх…», - Кай не міг зрозуміти.

Вони пройшли кілька кварталів, коли на краю вулиці щось майнуло. Це була людина, але придивившись краще, він помітив, що шкіра його була темнішого, майже коричневого кольору. Тіло, вките розвиненими м’язами, які немов рухалися під шкірою. Обличчя скривлене агресивним вищиром, а очі немовби світилися червоним вогнем. Одягнутий у лахміття, на шиї виділялося дивне намисто. Щось було у ньому моторошне, щось що не дозволяло назвати його людиною. Кай завмер, мов зачарований, дивлячись на незнайомця, а він уважно вдивлялася в їхню групу.

Ці кілька секунд тягнулися вічністю. Кай відчував, як серце стукає в грудях, він майже не дихав, розглядаючи ту істоту… І раптом Раель схопив його за руку — різко, майже боляче — і потягнув у бік вузької вулички.

Вони мчали щосили, петляючи між будинками, а монстр невідривно гнався за ними. Кай відчував кожен удар свого серця, кожен подих ставав важким і відчутним. Минуло кілька хвилин погоні, і нарешті Соловен подав знак, що істота відстала. Вони вбігли в один із будинків і зачаїлися там, притиснувшись до холодної стіни, затамувавши подих.

— Скараний… — пошепки видихнув Рідан.

— Можливо, нам уже немає кого шукати, — прошепотів Рідан.

— Не кажи такого, доки не побачимо на власні очі, — відрізав Соловен.

— Так, — тихо погодився Рідан.

Кай слухав цю розмову, але його думки роїлися самі по собі. Він зрозумів, що майже нічого не знає про цей світ. Про небезпеки, які він приховує. Про істоту з якою зіткнувся, що змінило її.

Невже це наслідок червоного сонця? Його випромінювання могло змінити живе — перетворити людей або тварин на щось небезпечне. Але якщо так, чому лише деякі стали такими? Тепер страх людей перед червоним сонцем ставав зрозумілим. Кай відчував, як від цього усвідомлення його груди стискає холодом.

— А ти чого завмер, як вкопаний, — хмикнув Раель. — Скараного ніколи не бачив, чи що?

Кай промовчав. Він не знав, що відповісти. Сказати, що не бачив? Сказати, що не очікував побачити? І слова зависли десь між страхом і розгубленістю.

— Ну і щастило ж тобі, — продовжував Раель.

— Тихо! — рикнув Соловен. — Зараз не час.

— Здається, на вулиці спокійно, — промовив він. — Рухаємося далі, обережно.

Кай ковтнув повітря і намагався зосередитися. Йому було страшно, але рухатися потрібно. Невідомість світу і небезпека навколо — це стало його новою реальністю.

Вони тихо рухалися, ховаючись у тінях будинків і намагаючись не видавати жодного звуку. Так пройшли кілька кварталів, коли раптом Соловен зупинився, рукою подаючи знак пригнутися. Попереду почувся якийсь шум. Всі пригнулися й насторожилися.

Потихеньку підійшовши до рогу будинку, Кай побачив на іншій стороні вулиці дві істоти — двох Скараних.

«Досить цікава назва», — подумалося йому, але думки швидко зникли.

Істоти поводилися дивно, немов щось винюхували. Покрутившись під будинком, вони рушили далі.

— У Скараних гострий нюх і не менш гострий слух, — прошепотів Соловен Каю.