Чужинець

Кай кілька разів приходив до тями. У напівтемряві він бачив бетонну стелю й відчував, як хтось підтримує його голову, намагаючись напоїти. Час від часу він бачив хлопчину, що накладав холодний компрес від якого ставало трохи легше. Чоловіка який уважно вдивлявся в його очі і тихо промовив:

– Чистий.

Тіло тремтіло, жар і холод бились у грудях, свідомість норовила втекти, а кожен подих здавався важким. Кай мріяв про спокій, щоб страждання нарешті припинилися.

На ранок гарячка спала. Він повільно ворухнувся, намагаючись піднятися. Соловен помітив рух і підійшов ближче, спостерігаючи. Позаду з’явився той самий хлопчина. Чоловік присів на край лежанки, уважно дивлячись на Кая.

– Як почуваєшся? – запитав він мовою, яку Кай ледве впізнав.

Спогади з дитинства повертали уривки фраз, яких колись навчила мама.

– Краще, – відповів він хрипко і обережно.

– Як твоє ім’я? – запитав він після паузи.

– Кай.

– Ти був сам Кай? – підкреслив він, ніби оцінюючи ситуацію.

Кай кивнув. Соловен насупив брови, але промовчав.

Ще кілька запитань залишилися без відповіді, бо Кай їх не зрозумів.

Хлопчина повернувся з горням у руках і простягнув його Каю.

– Пий, – тихо сказав він.

Кай прийняв горня і ковтнув гіркуватий відвар, від якого тілом прокотилася хвиля жару. Повернувши горня назад, він почув м’який голос Соловена:

– Спи.

Кай прислухався. Повіки самі повільно опустилися, і темрява накрила його знову, тільки тепер – без страху.

Наступного разу він прокинувся вже більш-менш нормально. Цього разу Кай зміг роздивитися приміщення, де знаходився. Це був підвал, і крім нього та тих, кого він уже бачив, там були й інші люди – чоловіки, жінки та навіть діти. Здавалося, вони жили тут уже деякий час.

Його пробудження помітили, і знайомий чоловік підійшов ближче.

– Соловен, – промовив чоловік, поклавши руку на груди і називаючи своє ім’я. Потім він кивнув на хлопця, що сидів на своїй лежанці, – Раель.

Соловен пройшов до полиць. Схоже, це був їхній закуток: три лежанки, маленький столик і щось на кшталт шафи. Він повернувся з шматком хліба та в’яленого м’яса.

І тоді Кай усвідомив, наскільки був голодний. Коли йому простягнули їжу, він не витримав і впився в неї зубами.

Ніхто не засміявся. Ніхто не зупинив його.

Він був живий.

І вперше тут – не один.

* * *

Усі дивилися на Кая здалеку, проте ближче підійти ніхто не наважувався. Водночас жодної агресії він не помічав – і це вже було добре. Кай нарахував сімнадцять осіб, переважну частину групи становили жінки, діти та літні люди.

Згодом до їхнього закутка підійшов чоловік. Соловен підвівся та коротко кивнув в його сторону. Чоловік кивнув у відповідь і підійшовши ближче до Кая промовив.

– Здрастуй, Каю, мене звати Вердан, я старійшина цього поселення.

– Здрастуйте, – відповів він насторожено, намагаючись вловити суть слів.

– Як ти себе почуваєш? – поцікавився Вердан.

– Добре, – відповів Кай.

– Куди лежить твій шлях, – повільно вимовив старійшина, уважно вдивляючись йому в очі.

– Я шукаю друга.

– Що з ним сталося, – поцікавився старійшина.

На що Кай тільки розвів руками показуючи, що не знає.

– Вердане, дозволь йому залишитися з нами, – раптом втрутився Соловен.

Старійшина кілька секунд дивився на Соловена з сином, потім перевів погляд на Кая.

– Ти бажаєш залишитися з нами, - запитав він.

– Так, – твердо відказав Кай.

– Гаразд, – погодився Вердан, піднімаючись на ноги. Та вже збирався йти як раптом зупинився та промовив до Соловена.

– Під твою відповідальність.

Вони знову залишилися в трьох. Кай кілька хвилин мовчки вдивлявся в Соловена та його сина. Він відчув, як вага невідомості трохи спала – тепер усе було офіційно: він мав право залишатися серед них, тож він тихо промовив.

– Дякую.

Ще один день добігав кінця. Тепер хоча б він був не сам – це трохи заспокоювало й давало надію знайти друзів… і, можливо, шлях додому.

Кай лежав, вдивляючись у темряву.

Вежа. Місто. Незнайомі люди. Два сонця.

Думки плуталися, чіплялися одна за одну і розсипалися, щойно він намагався зібрати їх докупи.

Втома тягнула вниз – глуха, невблаганна.

Він ще намагався втриматися, знайти хоч якийсь сенс… але повіки важчали.

«Тільки б це був сон».