Чужинець

Кай кілька разів приходив до тями. У напівтемряві він бачив бетонну стелю й відчував, як хтось підтримує його голову, намагаючись напоїти. Час від часу він бачив хлопчину, що накладав холодний компрес — і одразу ставало легше. Чоловіка який уважно вдивлявся в його очі і тихо промовив: — Чистий.

Тіло тремтіло, жар і холод бились у грудях, свідомість норовила втекти, а кожен подих здавався важким. Кай мріяв про спокій, щоб страждання нарешті припинилися.

На ранок гарячка спала. Він повільно ворухнувся, намагаючись піднятися. Соловен помітив рух і підійшов ближче, спостерігаючи. Позаду з’явився той самий хлопчина. Чоловік присів на край лежанки, уважно дивлячись на Кая.

— Як тебе звати? — запитав він мовою, яку Кай ледве впізнав.

Спогади з дитинства повертали уривки фраз, яких колись навчила мама.

— Кай, — відповів він хрипко і обережно.

— Звідки ти? — ще раз запитав чоловік.

Кай лише жестом показав навмання напрямок.

— Ти тут сам? — підкреслив він, ніби оцінюючи ситуацію.

Кай кивнув. Соловен насупив брови, але промовчав.

Ще кілька запитань залишилися без відповіді, бо Кай їх не зрозумів, і тиша впала на кімнату важким ковпаком.

Хлопчина повернувся з горням у руках і простягнув його Каю.

— Пий, — тихо сказав він.

Кай прийняв горня і ковтнув  гіркуватий відвар. Йому стало трохи легше. Повернувши горня назад, він почув м’який голос Соловена:

— Спи.

Кай прислухався. Повіки самі повільно опустилися, і темрява накрила його знову, тільки тепер — без страху.

Наступного разу він прокинувся вже більш-менш нормально. Цього разу Кай зміг роздивитися приміщення, де знаходився. Це був підвал, і крім нього та тих, кого він уже бачив, там були й інші люди — чоловіки, жінки та навіть діти. Здавалося, вони жили тут уже деякий час.

Його пробудження помітили, і знайомий чоловік підійшов ближче.

— Соловен, — промовив чоловік, поклавши руку на груди і називаючи своє ім’я. Потім він кивнув на хлопця, що сидів на своїй лежанці, — Раель.

Соловен пройшов до полиць. Схоже, це був їхній закуток: три лежанки, маленький столик і щось на кшталт шафи. Він повернувся з шматком хліба та в’яленого м’яса.

І тоді Кай усвідомив, наскільки був голодний. Коли йому простягнули їжу, він не витримав і впився в неї зубами.

Ніхто не засміявся. Ніхто не зупинив його.

Він був живий.

І вперше за довгий час — не один.

* * *

Усі дивилися на Кая здалеку, проте ближче підійти ніхто не наважувався. Водночас жодної агресії він не помічав — і це вже було добре. Кай нарахував сімнадцять осіб, переважну частину групи становили жінки, діти та літні люди.

Згодом до їхнього закутка підійшов чоловік. Соловен підвівся та коротко кивнув в його сторону. Чоловік кивнув у відповідь і підійшовши ближче до Кая промовив.

- Здрастуй, Каю, мене звати Вердан, я старійшина цього поселення.

- Здрастуйте, - відповів він насторожено, намагаючись вловити суть слів.

- Як ти себе почуваєш? - поцікавився Вердан.

- Краще, - відповів Кай.

- Куди лежить твій шлях, - повільно вимовив старійшина, уважно вдивляючись йому в очі.

- Я шукаю друзів.

- Що з ними сталося, - поцікавився старійшина.

На що Кай тільки розвів руками показуючи, що не знає.

- Вердане, дозволь йому залишитися з нами, - раптом втрутився Соловен, всі присутні з подивом подивилися на нього.

Старійшина кілька секунд дивився на Соловена з сином, потім перевів погляд на Кая.

- Ти бажаєш залишитися з нами, - запитав він.

- Так, - твердо відказав Кай.

- Гаразд, - погодився Вердан, піднімаючись на ноги. Та вже збирався йти як раптом зупинився та промовив до Соловена.

- Під твою відповідальність.

Вони знову залишилися в трьох. Кай кілька хвилин мовчки вдивлявся в Соловена та його сина. Він відчув, як вага невідомості трохи спала — тепер усе було офіційно: він мав право залишатися серед них тож він тихо промовив.

- Дякую.

Ще один день добігав кінця. Тепер хоча б він був не один — це трохи заспокоювало й давало надію знайти друзів… і, можливо, шлях додому.

Кай довго лежав, намагаючись упорядкувати все побачене: вежу, невідоме місто, нових людей, два сонця над головою. Але думки плуталися, чіплялися одна за одну. Втома тягнула донизу, важча за будь-які запитання чи страхи. Він ще намагався втриматися на межі, розгадати хоч якийсь сенс у цьому хаосі, але повіки самі опускалися.

Зрештою тіло здалося.

Кай заснув.

* * *

Так минув тиждень. Кай почував себе добре, нічого не нагадувало про отруєння. А мова вже зовсім не викликала труднощів.