Перший контакт

Кай йшов центральною вулицею нижньої тераси обережно обходячи місця зарослей. Вони не були надто агресивними, але й спокійними їх важко було назвати — мабуть, енергія вежі була занадто слабкою тут.

Будівлі, що збереглися, були вкриті шаром пилу та моху. Та все ж вони виглядали надзвичайно гарними: дво- або трирівневі, облицьовані білим каменем, який під променями сонця мерехтів дивними переливами. Не було різких, строгих ліній — усе плавне та заокругленое, із круглими куполами, що нагадували великі перлини. До будинків тягнулися витончені сходи, які зміїлися, утворюючи плавні вигини, розходилися та зливалися, формуючи цілі лабіринти. Багато площ, терас та фонтанів. Між будинками пролягали вузькі вулички, що вели до вищих терас.

Місто водночас вражало величчю та нагадувало про втрачений час — ніби його стіни зберігали спогади людей, що колись тут жили, їхні радощі та страхи, спокій та тривогу. Кай відчував дивну тремтливу повагу до цього місця.

Пробравшись до одного із виходів Кай опинився на другому рівні міста, будівлі тут були скромніші та щільніше розміщені. Схоже тут жив середній клас. У вузьких вулицях розташовувалися майстерні, магазини, а на одній із площ було щось схоже на ринок. Між будинками тягнулися вузькі переходи і сходи, що вели на тераси й у внутрішні дворики. Хоча рівень був більшим, все ще відчувалася органічна гармонія: будівлі плавно зливалися з простором, створюючи складну мережу житлових та торгових зон.

На одному з дерев Кай помітив плоди. Голод одразу нагадав про себе урчанням в животі. Він підійшов ближче, уважно оглянувши дерево: жодних шипів, руху чи ознак агресії — нічого, що могло б натякнути на місцеві “особливості” флори.

Плоди були завбільшки з кулак, світло-жовті, із шершавою, трохи колючою шкіркою. Кай зірвав один, обережно зважуючи в руці. Розламав — в носі відразу защипало від солодкого, густого аромату. Усередині ховалася соковита м’якоть такого ж жовтуватого відтінку, ніби мед просочився з кожної жилки.

— Ну не може така краса бути отруйною, — переконував він себе.

Голод зрештою зробив свою справу.

Кай відкусив невеликий шматочок. Смак був м’яким, незвичним, але приємним.

"Якщо не буде погано то поїм ще" —  думав він зірвавши ще кілька плодів “про запас”.

І рушив далі, шукати хоч якесь укриття. Уцілілі будинки виглядали однаково: пилюка, перевернуті меблі і , тиша. Сліди колишнього життя ще чіплялися за ці стіни, але людей тут давно не було. Надія когось знайти зникла так само тихо, як і з’явилася.

Минуло хвилин двадцять. Спершу Кай зітхнув — втома підкошувала ноги. Потім здавалося, що щось тисне на груди. На лобі виступив піт, серце забилося швидше, а світ перед очима захитався.

Кроки стали важкими, мов налиті свинцем. Очі самі заплющувалися, ніби він не спав уже кілька днів.

— Невже… плід був отруйний? — думка прорізала свідомість, як холодний ніж. — Мене ж тут ніхто не знайде.

Спробував іти далі, але ноги вже не слухалися. Ступив ще кілька кроків та свідомість почала покидати його.

Кай важко впав на підлогу, а жовтовпті плоди розсипалися навколо.

* * *

Соловен із сином здійснювали розвідку. Все було спокійно, чужих слідів не було. Вердан, їхній старійшина, завжди висилав розвідників, щоб контролювати ситуацію навколо прихистку.

Вони проходили вузькими вуличками, уважно оглядаючи околиці і водночас видивляючись, чи не знайдеться чогось потрібного.

Соловен зупинився під одним із дерев.

— Що там, батьку? — помітивши затримку батька, запитав Раель.

На землі серед опалого листя лежав один розламаний та надкушений плід.

— Це що, якийсь дурень їв Плід Мари? — вражено вигукнув хлопець.

— Хто б це не був, далеко він не міг відійти, — Соловен присів і торкнувся двома пальцями надкушеного плоду. М’якоть ще блищала свіжим соком.

Він уважно оглянув навколо: порожні вулиці, руїни будинків, довгі присмеркові тіні, що ковзали по потрісканих стінах.

— Пильнуй, — наказав він синові. — Він міг бути не один.

Пройшовши ще кілька будинків, вони знайшли тіло, що лежало на підлозі.

— Ще й прозапас набрав, — помітив Раель, вказуючи на розкидані плоди.

— Якщо він з’їв лише той шматок, має шанс вижити, — нахилився до тіла Соловен, щоб перевірити пульс. — Живий.

Раель обережно торкнувся плеча незнайомця.

— Що будемо робити? — тихо запитав він.

— Віднесемо до поселення, а там Вердан вирішить. Поможи підняти його, — попросив Соловен.