Мертве місто

Прокинувшись удосвіта, Кай ще деякий час блукав серед руїн. Здавалося, колись тут жили люди: можна було впізнати жилі приміщення, великі зали, де збиралися мешканці. В одній з таких зал стояв масивний монолітний стіл, навколо — крісла. Схоже, тут колись засідала рада. Поряд розташовувалася бібліотека. Вона вражала величчю: частина її вигоріла, але залишки все ще збереглися, навіть деякі полиці з книгами уціліли. Кай взяв одну з них, проте змісту не зрозумів — мова була йому невідома.

Залишатися тут не мало сенсу. Потрібно шукати людей, з’ясувати, що ж сталося. Треба знайти команду.

«Тільки б вони були живі…» — майнула думка.

Він намагався не думати про погане, але темні думки вперто чіплялися за свідомість.

— Досить, — пробурмотів уголос. — Треба рухатися. Нема чого тут соплі розпускати. Може, за межами цього місця все стане зрозуміліше.

Тож Кай вирушив у дорогу, він обережно наблизився до лінії лісу. Цього разу хащі не здавалися загрозливими. Принаймні, нічого не хапало за ноги й не тягло в гущавину.

Дорога вела крізь хащі. Заглибившись, Кай зрозумів, що колись тут було ціле місто, яке тепер поглинув ліс. Між стовбурами дерев, що сплелися в непрохідні стіни, ледь виднілися порослі мохом залишки будинків.

«Але чому ліс не охопив вежу та храми?». – питав себе Кай, але відповідей не було.

Дерева росли навколо, але не перетинали межу. І коли вони гналися за Каєм, теж не переходили межі території  храму.

«То, мабуть, та енергія не пускала ліс ближче. А коли вежа увімкнулася, вона й зовсім заспокоїла його. Дуже цікаво», — думав він дорогою.

Шлях до виходу зайняв близько години. Кай прислухався до кожного звуку — ліс відповідав тишею. Лиш зрідка її порушували тварини та птахи. Вони не виявляли агресії, радше боялися, були дезорієнтованими.

У глибині лісу Кай помітив кілька величезних дерев-монстрів, схожих на ті, що гналося за ним учора. Вони стояли нерухомо, ніби заснули, звісивши свої довгі гілки до землі. Жоден рух, жоден звук не порушував їхню мертву спокійну постать.

Та відчуття небезпеки не зникало. Було очевидно: щойно щось порушить цей крихкий баланс, ці лісові монстри можуть прокинутися й знову стати смертельною загрозою.

Кай не став довго розглядати їх, він зробив глибокий вдих і рушив уперед.

Пухнасті, білі, мов сніг, істоти з короткими лапками і круглими вушками з’являлися і швидко зникали, щойно помічали Кая. Чорні, з довгими гнучкими передніми лапами та довгими кігтями, прудко стрибали з гілки на гілку. Їхні очі виблискували відблисками синього полум’я.

Раптом між деревами промайнула тінь — то була граціозна тварина розміром з коня з довгою золотистою шерстю, що спадала майже торкаючись землі. На голові у неї були масивні роги, які плавно закручувалися назад. Вона на мить зупинилася, поглянула на Кая — і нечутно розчинилася між стовбурами.

Згори інколи злітали дивовижні птахи небачених форм і кольорів. Вони мовчки ширяли над головою, ніби спостерігаючи за чужинцем у їхньому світі.

Нарешті Кай дістався виходу. Між двома скелями колись височіли велетенські ворота. Тепер одна стулка лежала повалена на землю, інша хиталася на одній петлі, тихо риплячи від вітру. У стінах скель видніли висічені приміщення, мабуть тут стояла варта.

Кай ступив через уламки воріт — вийшов назовні і застиг.

Перед ним розкинулося видовище, від якого перехопило подих.
Ущелина, де він перебував, виявилася не просто розломом, а гігантською вирвою, схожою на кратер. Можливо, колись тут стався потужний вибух чи падіння метеорита. Країв кратера не було видно — вони тонули в імлі.

Вежа стояла в самій глибині вирви — у центрі, як серце.
Навколо неї, кільцями, здіймалися руїни величезного міста. Кожен рівень утворював тераси, що піднімалися вгору, немов гігантська мушля. Колись це місце, без сумніву, було величним — тепер від нього залишилися тільки уламки.

Зруйновані арки, обвалені куполи, мости, що ведуть у порожнечу. Повітря застигло, наповнене запахом пилу та металу.

Перед виходом із ущелини височів монумент — напівзруйнована статуя, без голови, з простягнутою вперед рукою. За нею — уламки вежі, що, ймовірно, колись була адміністративним центром.

І навколо — ні душі. Абсолютна тиша. Мертве місто.

Кай вдивлявся вперед, намагаючись осягнути побачене.

— Отже, це… все, що залишилося, — прошепотів він.

Його серце стиснулося.