Вежа

Вечоріло. Сонця вже хилиталися до горизонту: біле опустилося зовсім низько, червоне тьмяніло, і небо наливалося густими фіолетовими барвами. Світ поволі занурювався в ніч, розмальований химерними відблисками двох світил.

Зал храму давав притулок, але не безпеку. Якщо тут ростуть такі рослини – що ж виходить на полювання після заходу сонця?

Кай підвів погляд. Уламки кристалів на стінах тихо мерехтіли, відбиваючи останнє світло. Залишалося одне – знайти укриття й дочекатися світанку… якщо він узагалі настане.

Руїни не лишали шансів: усе було зруйновано. До лісу виходити він не наважувався. Вихід був один – вежа.

Міст уцілів. Та коридор до нього обвалився. Довелося спускатися з тераси на рівень нижче. Добре, що мотузка лишилася в наплічнику.

Перейшовши міст, Кай зупинився перед входом.

Проєм було оброблено гладким каменем, що переливався теплим золотом, ніби ввібрав у себе світло двох сонць. Поверхню вкривали глибоко врізані написи невідомою мовою, переплетені з витонченим рослинним орнаментом. У спеціальних пазах сяяли блакитні й червоні кристали – не відбивали світло, а випромінювали його зсередини.

Усередині вежа виявилася порожнистою.

Нижні рівні складалися з рядів кулястих блакитних кристалів, що тягнулися від стіни до стіни – вгору й униз. Вони були вмонтовані в лунки, між якими пролягали вузькі містки. Більшість осередків пустували. Інші кристали виглядали обпаленими.

Широкі сходи, що спіраллю оперізували вежу, вели вище. Там блакить змінювалася червоним. Загострені кристали піднімалися до самого верху – так само пошкоджені, потемнілі, ніби щось пройшло крізь них вогнем.

І лише піднявшись ще вище, Кай зрозумів: уся конструкція складалася у форму пісочного годинника. Унизу – блакитні. Вгорі – червоні. У вузькій середині – масивна платформа, схожа на командний пункт.

Механізм.

До нього вів вузький місток.

Кай обережно ступив уперед. Усередині було сидіння і кілька важелів – усе виглядало так, ніби цим керували вручну. Та вибух, схоже, розірвав конструкцію зсередини: метал був обвуглений і покручений, частина механізму зникла – впала вниз разом із рядами кристалів.

– Сподіваюся, в момент вибуху тут нікого не було… – тихо мовив він.

Кай торкнувся металу і відчув ритм.

Ледь вловимий. Повільний. Наче серцебиття.

Вежа відповіла.

З глибини конструкції прокотився низький гул. Стіни спалахнули короткими імпульсами світла. Перед очима проступила прозора лінія енергії – вона підіймалася вгору по спіралі.

За мить усе згасло.

Кай відсмикнув руку.

Він згадав слова Алії тоді в лабораторії.

– То це правда. – прошепотів він. – Що я взагалі таке?

У темряві спалахнув ще один кристал – менший, червоний, схований серед уламків. Його світло пульсувало нерівно. Наче чекало.

Груди стиснуло дивне тремтіння. Кристал відгукувався на нього.

Він не знав чому – але не міг відвести погляду.

Кай торкнувся його кінчиками пальців.

Імпульс пройшов тілом. Коротка іскра перескочила між червоним і блакитним кристалами, з’єднавши їх тонким променем.

Механізм загуркотів глибше.

Зала спалахнула. На стінах проступили стародавні символи – вежа, потоки енергії, люди з кристалами в долонях.

Один із них був до болю схожий на Кая.

Світло згасло.

Лишився тільки тихий тріск червоного кристала.

Кай стояв у темряві й не міг повірити в те, що щойно сталося.

Напруга, що ще хвилину тому стискала груди, повільно розчинилася, мов дим після грози. Лишилося тільки тихе дзижчання комах і шурхіт вітру, який уперше зрушив застигле повітря ущелини.

Вежа оживала.

Під тьмяним світлом уцілілих кристалів її стіни ніби дихали. Кай пройшов крізь залу до сходів, що раніше губилися в темряві. Піднявшись на місток, він вийшов на вузьку терасу, яка обіймала вежу по колу.

Перед ним розгорнулася ущелина.

Велике золотаве сонце майже сховалося за обрієм, залишаючи небо густо-фіолетовим. Менше, червоне, тліло над горизонтом, наче жарина серед тіней. Світло ковзало вершинами дерев і руїнами храмів, грало на блакитних кристалах вежі, що мерехтіли довкола, мов розсипані по землі зорі.

І щось змінилося.

Гілки, які ще недавно тягнулися до нього з хижою напругою, тепер лише похитувалися під вітром. Ущелина більше не здавалася настороженою. Наче прислухалася.

– Мабуть, я щось розбудив… або навпаки – заспокоїв, – тихо мовив він. – Якщо тут колись жили люди… може, хтось і досі живий?

Слова прозвучали дивно – надто сміливо для порожнечі довкола.

Кай повернувся до руїн храму, присів на уламок і довго дивився на вежу. Думки поверталися до Алії, Керела та їхнього вчинку. До матері та її уривчастих розповідей. І до того короткого спалаху – коли червона й блакитна енергії з’єдналися.