Два сонця

Кай повільно виринав із темряви. Свідомість поверталася важко, ніби виривалася з міцних, липких обіймів пітьми. Біль розливався по всьому тілу, та пронизливий дзвін у вухах нарешті вирвав його зі забуття й повернув у реальність.

Голова боліла так сильно, що здавалося – вона от-от вибухне. Кай обхопив її руками, марно намагаючись приборкати нестерпний біль. Під пальцями було мокро. Піднісши руку до очей, він побачив на долоні кров. Схоже, удар був дуже сильним.

З протяжним стогоном Кай сів, думки ніяк не збиралися докупи. У голові паморочилося, але те, що він побачив наступної миті, змусило забути про біль. Перед ним відкрилася картина, яка викликала справжній шок.

Сонце. Точніше – два сонця. Вони виднілися крізь зруйновану стелю: одне – яскраве, що сліпило очі своїм білим сяйвом; інше – менше, червонувате, ніби дихало жаром.

«Це неможливо», –  перше, що спало на думку. – «Невже галюцинація від удару? Чи що за біс?..»

Але так – їх було два.

Підвівшись на ноги Кай зрозумів, що і місце було чужим та точно не земним. Принаймні нічого подібного він раніше не бачив.

«Може, це сон?» – думав він роздивляючись навколо.

– А може я помер? – кольнула здогадка. – І де Ріан?

Ні слідів, ні покинутих речей. Можливо, те світло віднесло їх у різні місця… Та і що це взагалі було – якийсь портал?

Лише тепер він усвідомив, що стоїть посеред величезної зали. Обвалені колони, потріскані кам’яні плити, фрагменти червоних і блакитних кристалів, які виблискували у променях двох світил, створювали моторошний, майже священний хаос.

– Ріане! – гукнув він.

Голос відбився від зруйнованих стін із поїденими часом фресками та прокотився залою до широких, подекуди зруйнованих сходів.

Кай пошкандибав до них, наблизившись, вхопився в холодний кам’яний поручень, намагаючись утримати рівновагу – у голові ще досі паморочилося. Підйом давався важко. На половині шляху йому здалося, що ці сходи ніколи не закінчаться. Та все ж здолавши їх, перед ним відкрилася простора тераса – і вид з неї вдруге змусив його затамувати подих.

Гігантська вежа.

Вона височіла над руїнами та здавалося, що діставала до хмар десятками шпилів верхівками яких були червоні кристали. А головний кристал навіть трохи губився в них, і здається він був розколотий. Одна його частина лежала внизу, біля підніжжя, розбивши бік конусоподібної споруди.

Все було занадто реальним. І тут Кай зрозумів: це не сон. Він невідомо де. І він сам. Його охопив страх. Ноги перестали тримати і він осів на підлогу впираючись чолом у кам'яний поручень. Дихати стало важко. Всі сили йшли на те щоб зробити вдих.

Посидівши так та зібравшись з силами Кай все ж піднявся на ноги.

Вежа стояла в центрі ущелини, її оточували руїни п’яти древніх храмів. Від верхніх рівнів до вежі тягнулися мости. Місце виглядало давно покинутим: усе поросло бур’янами; природа, здавалося, намагалася поглинути його та навічно приховати від світу.

За межею храмів стелився величезний ліс. І було з ним щось не те: він був дивним – немов живим. Химерні дерева, листя яких мало червонуватий відтінок, наче простягали свої довжелезні вузлуваті руки до вежі. Вони стояли нерухомо – жодного руху, жодного шелесту. Тиша була гнітюча, важка; вона породжувала в глибинах душі тривогу.

За лісом виднілися скелі. Це було якесь провалля чи то ущелина. В одному місці скелі розступалися, формуючи прохід – у тому ж напрямку тягнулася дорога від вежі.

Раптом до свідомості вирвався спогад: колись мати розповідала йому легенду про світ із двома сонцями і вежу, що дає життя. Але ж це була казка, вигадана нею історія. Та тепер… це було тут, перед його очима. Виходить, це було правдою. Але як вона могла знати?

– Гей! Хто-небудь! – закричав.

Ехо хвилею прокотилося над лісом, з гілок зірвалися кілька пташок. І все, тиша.

– Відізвіться! Є тут хто!

Відповіддю була йому та сама мертва тиша.

Чекати нічого. 

– Треба вибиратися.

Повернувшись до зали, він ще раз оглянув прилад. Той був знищений повністю, тож сенсу залишатися тут точно не було.

Кай рушив до виходу. Під ногами хрустів камінь, пил здіймався клубами; кожен крок здавався занадто гучним у цій мертвій тиші.

«Що це за місце?».

«Як він тут опинився?».

Думки змінювали одна одну, та відповідей на них не було.

«Треба знайти Ріана…».

Ступивши кілька кроків за межі храму, він відчув: за ним стежать. Відчуття було настільки сильним, що змусило мимоволі зупинитися. Здавалося, тіні між деревами ворушаться, а темрява має очі.

Рослинність була чужою: спотворені дерева стояли нерухомо, листя бурого та червоного відтінків, стовбури ніби облиті чимось липким, маслянистим. Стояв задушливий запах. Здавалося, що ліс хоче проковтнути храм, але щось утримувало його – і від цього він лише сильніше сичав гнівом.