Амбон

Група туристів зійшла з трапу літака на спекотну, вологу землю аеропорту Амбона, на Молукських островах. Повітря обійняло солоним бризом, а від розпеченого асфальту піднімався густий, задушливий запах.

У залі прибуття панувала метушня. Гучні голоси перемішувалися з гудінням кондиціонерів, що боролися з тропічною вологою. Валізи дзенькали на стрічках, гіди махали табличками, місцеві продавці галасували на всіх мовах одразу. Тут панував справжній хаос, але якийсь правильний, живий.

– Шукайте табличку з іменем Віто. Він буде нашим прикриттям. – прошепотів Кай до товаришів.

– Бачу його. – вигукнув Ріан вдивляючись в натовп.

Це був худенький чоловік із сонячною, щирою усмішкою. У руках він тримав табличку з іменем.

– Мене звати Віто, радий вітати вас у Амбоні – привітався він і доброзичливо кивнув. – Ходімо, авто вже чекає.

– Зараз заселення в готель. – Розповідав Віто дорогою. – Увечері – екскурсія містом.

– А завтра відвідаємо наш Ранковий ринок та дайв-центр.

– Все зрозуміло, капітане, – віджартувався Кай.

– Хай почнеться ідеальний відпочинок, юху! – вигукнув Ріан, здіймаючи руки догори.

Друзі засміялися, обмінюючись жартами й очікуваннями.

Віто умів оживити історію так, що старе місто оживало, пахло сіллю й потом.

Та Кай дивився, але не бачив. Він думав про острів.

Повернувшись до готелю, він зібрався навідати старого знайомого, який мав доправити їх на яхті до потрібного місця. Відчинивши двері, він ледь не зіткнувся з Алією – вона якраз збиралася постукати.

– Ой, Каю, – вона м’яко усміхнулася. – Ти кудись ідеш?

– Маю зустрітися з деким, – відповів він, мимоволі пом’якшуючи тон.

Алія обережно зайшла в номер, прикривши за собою двері.

– Послухай, – вона підійшла ближче, її голос звучав тихо й щиро. – Я знаю, як ти ризикуєш. Ми всі ризикуємо. Я просто хотіла сказати, що ти можеш на мене розраховувати. Якщо тобі потрібна допомога з капітаном чи прикриття – я поруч. Ми ж одна команда?

– Дякую, Аліє, – Кай відчув, як напруга, що накопичувалася весь день, почала зникати. – Я скоро повернуся.

– Будь обережним, – вона торкнулася його передпліччя, підбадьорюючи, і вийшла, тихо зачинивши двері.

Кай кілька секунд дивився їй услід, дивуючись, наскільки спокійно стало у нього на душі.

«Добре, що вона тут».

Алія чекала на ліфт та набирала повідомлення невідомому адресату.

«Він збирається вийти з готелю».

Наступного ранку вони вирушили до Ранкового ринку, а потім до дайв-центру. Обрали триденний тур – відплиття на світанку. Втомлені спекою та довгою підготовкою, вони повернулися до готелю. Команда зібралася у Кая, але цього разу в кімнаті замість напруги панувало зосереджене взаєморозуміння.

– Перший етап пройшов успішно, – сказав Кай, відкинувшись на спинку дивана.

– Ти чудово впорався, Каю, – тепло відгукнулася Алія, переглядаючи карти.

Кай нахилився вперед, дивлячись на друзів.

– Хотів сказати... Я вдячний вам обом. Радий, що ми можемо довіряти одне одному на всі сто.

Алія кивнула, її погляд був відкритим і чесним:

– Саме так. Тепер ми – єдиний механізм.

Ріан, дивлячись на їхню ідилію, задоволено всміхнувся:

– Приємно бачити таку гармонію. З обладнанням усе гаразд. Те, що привезли – готове, решту я перевірив особисто. Усе буде вчасно.

– У мене також усе зібрано, – додала Алія, впевнено кивнувши.

У кімнаті запала тиша, сповнена передчуття. Кожен прокручував маршрут.

– Пам’ятайте, – порушив мовчання Кай, – ми працюємо як один. Один за всіх.

Всі кивнули. Тепер залишалося лише чекати світанку.