Команда

Кай переглядав дані вже втретє. Острова не існувало. Ні на картах. Ні в реєстрах.

– Ох і не подобається мені це все.

Він набрав Ріана.

– Привіт, Ріане. Ти вже закінчив з ергостабом? – дружньо запитав Кай, чудово знаючи, яку агресію викликають у друга питання про його «маленьке хобі».

Він уже пів року бився над двигуном нового покоління і ніяк не міг його доробити.

У слухавці почувся глибокий вдих, а потім вона розірвалася криком.

– Чо-о-орт його побери! Не закінчив!

Кай прикрив рукою динамік, щоб той не почув, як він задихається від сміху.

– Чого тобі? – буркнув Ріан.

– Потрібно, щоб ти дещо глянув. Цікавить твоя думка, – продовжив Кай, не зважаючи на тон.

– Що там? – коротко кинув Ріан; роздратування ще не встигло вивітритись.

– Не по телефону. Можеш приїхати?

– Добре… – видихнув Ріан. – Все одно треба відволіктися. Буду за годину.

Ріан, високий і худорлявий, з коротким темним волоссям, з’явився з упаковкою пива.

– Пам'ятаєш поліцейські звіти? – Кай уперся поглядом у Ріана.

– Про твою матір?

Кай кивнув.

– Я зустрічався з Адріаном..

– Тільки не це, – перебив його Ріан. – Йому не можна довіряти.

– Я знаю, що ти звинувачуєш його в смерті Кейсі, але послухай він знав про ту ніч….

– Бо він мабуть теж читав звіти…

– Він розповів, що поруч з тим місцем тоді знайшли невідомий прилад. Думаєш збіг?!

Ріан мовчки вдивлявся в обличчя друга яке так і світилося надією.

– Ну що ж з тобою поробиш. Що за прилад?

– Оце і треба з’ясувати.

Ріан тихо видихнув.

– У мене недобре передчуття.

– У мене теж, – відповів Кай. – Але варіантів небагато.

Він постукав пальцем по точці на карті.

– Ти тільки подивись.

– Індонезійський архіпелаг. Далеченько. – Ріан уважно вивчав карту. – Ідеальне місце для того, чого не повинно існувати.

– Так. – Кай потер перенісся. – Човном непомітно не причалиш. Гострі скелі. Рифи.

– Встановив власника?

– Пауль Барнер.

– Серйозно? – Ріан пирхнув. – «Зелена енергетика» і випадкові смерті конкурентів?

Кай тільки стис плечима та провів пальцем по береговій лінії.

– Ось тут. Основний периметр. Камери, сенсори, дрони. І це лише те, що видно.

– А чого не видно? – тихо запитав Ріан.

Кай усміхнувся краєм губ.

– Ось це і проблема.

– Такі штуки зазвичай вимикаються тільки зсередини. – Ріан сперся руками об стіл, вдивляючись у схему – Ти розумієш, що це може бути пастка?

Кай на мить замовк.

– Так. Але я все одно піду.

– Ну і впертюх. – Ріан розтер обличчя долонями. – Один ти туди не підеш.

– Ти не мусиш це робити.

Ріан піднявся з місця та пройшовся кімнатою.

– Ти мій найкращий друг. Тому це не обговорюється.

– Дякую, – видихнув Кай.

– Та нічого особливого, – Ріан глянув йому просто в очі та розвів руки. – Хіба ж я можу дозволити тобі там облажатися?

Обидва розсміялися.

– Добре, – Ріан перевів подих. – Але нам потрібен біохімік. Хтось, хто розуміється не лише на техніці, а й на тому, як це випромінювання може діяти на живі організми.

Після розмови з Адріаном той запропонував кандидатуру Алії Серайн. Кай добре знав її в минулому.

Вони зустрілися через кілька днів.

Першим прийшов Ріан. Ріан нервово походжав кімнатою, час від часу кидаючи погляд на двері.

– Нервуєш?

– Я абсолютно спокійний, – буркнув Ріан, навіть не намагаючись приховати напругу.

– Скільки років вже минуло…

У цей момент подзвонили у двері.

З’явилася Алія. Симпатична білявка середнього зросту з холодними сірими очима – уважними й колючими. Вона ввійшла впевнено, з м’якою усмішкою, що лише підкреслювала контраст із її поглядом.

– Привіт Кай, привіт Ріане. Давно не бачилися.

– І правда давно, – відповів Ріан, уникаючи її погляду.

– Ти зовсім не змінився, – усміхнулася вона Ріану.

Кай ледь помітно усміхнувся.

– Сідайте, – вказав він на диван.

Коли всі розмістилися, він нарешті заговорив: