Пролог

Це був звичайнісінький ранок – такий само, як і сотні ранків до нього. Ауріс тільки-но показався на небосхилі, освітлюючи світ променями і сповіщаючи про настання першого світанку. Леран лежав у ліжку із заплющеними очима, але сон уже розвіявся.

– Треба вставати, – переконував він себе. – Бо батько знову розлютиться, якщо я запізнюся на тренування.

Як же вони набридли Лерану, ці нескінченні вправи! Можна було зрозуміти, навіщо вони молодшим членам роду, але йому... У свої двадцять п’ять він був найстаршим і найсильнішим серед учнів. Його вже допускали до самостійного керування Аркеною Реона нарівні з найдосвідченішими майстрами. Навіть батько офіційно визнав його наступним Даалом, проте після цього вимоги до нього лише посилилися.

– Тренування, тренування і ще раз тренування... – пробурмотів Леран, перекривлюючи батьків голос. – «Ти маєш бути найкращим».

Раптом тишу за вікном розірвав оглушливий вибух. Лерана підкинуло на ліжку. Якусь мить він зовсім не розумів, що відбувається, але вже наступної секунди підхопився і кинувся до вікна. Перед його очима розгорнулася жахлива картина: один із п’яти величних мостів, що вели до Вежі, був повністю зруйнований. Повітря здригнулося від ще одного потужного вибуху, який змусив хлопця мимоволі присісти. Обережно визирнувши знову, він побачив, як у хмарі пилу та каміння щезає другий міст.

– Що відбувається?.. – прошепотів він, не впізнаючи власного голосу.

Леран відірвався від вікна, гарячково схопив речі, що першими потрапили під руку, і кинувся шукати батька, на ходу встрибуючи в одяг. Усередині все стислося від недоброго передчуття – те, про що лише пошепки говорили в закутках Тал'варіна, почалося.

Батько знайшовся в нижній залі. Він віддавав накази солдатам, і його голос, звичний до командування, гримів на увесь храм, перекриваючи шум паніки. – Батьку! – закричав Леран, пробиваючись крізь натовп озброєних людей. – Сину! – очі Верховного Даала горіли пекельним вогнем, у них не було страху, лише лють. – Негайно йди до Аруса, він зараз у Вежі. Не допускай туди нікого! Їхня мета – захопити контроль над енергією. Захисти Аркену Реона за будь-яку ціну!

– Зрозумів! – вигукнув Леран і на ходу змінив напрямок, кинувшись до уцілілого мосту. На шляху йому зустрівся Елір, головний жрець.

– Захисти Селіну з дитиною! – на бігу прокричав йому Леран.

– Я відведу їх до своєї лабораторії! – вигукнув Елір уже йому в спину, зникаючи в диму.

Заколотники лізли до Вежі, не зважаючи ні на що. Вони йшли на вірну смерть, знаючи, що всередині на них чекає озброєний загін, але не відступали.

– Фанатики... – виплюнув Леран, до болю стискаючи руків'я меча.

Згори почувся крик. Леран кинувся сходами до командного пункту. Звідти вже лунали звуки боротьби. Тіло одного з ворогів пролетіло повз нього вниз, збиваючи на своєму шляху рівні ряди кристалів. Вискочивши на центральний майданчик, Леран побачив двох солдатів, які відтискали останнього заколотника до поручнів.

– Вони вбили пана Аруса! – прокричав один із воїнів.

Леран кинувся до панелі керування. З грудей Аруса стирчав кинджал, усе навколо було залите кров’ю. Та найгіршим було те, що в запалі бійки фанатики пошкодили механізм. Повітря навколо пульта вже почало тріщати від нестабільної енергії.

– Спробую вручну стабілізувати потік, – прошипів Леран, обережно витягуючи неживе тіло вчителя з крісла.

Застрибнувши всередину, він миттєво відчув, як через його тіло пройшов розряд. Леран почав силою спрямовувати енергію червоних кристалів, що вже виходила з-під контролю, у блакитні. М’язи напружилися до межі, але потроху йому вдавалося втримати потік.

Руки Лерана вкрилися опіками, пальці дерев’яніли від болю, коли перед ним раптом з’явився Сайко.

– Командувач сказав, щоб ти пішов попрощатися із сином. Я заміню тебе, – Сайко дивився на нього згаслим поглядом, його одяг був наскрізь просякнутий кров’ю.

– Що там назовні? – осиплим від напруги голосом прошепотів Леран.

– Йди швидше! – Сайко грубо штовхнув його до виходу, уникаючи відповіді.

Леран кинувся до лабораторії.

– Еліре! – кричав він, біжучи нескінченним коридором.

Нарешті він влетів до зали і завмер. Посеред приміщення височіла масивна напівсфера, густо обплетена мережею червоних та блакитних кристалів. Її дверцята були розчинені, всередині виднілося крісло. Цей механізм був до болю схожий на пульт, з якого керували Вежею.

– Що це за махіна? – кинув він Еліру, стрімко наближаючись до Селіни. Дружина стояла осторонь, міцно притискаючи до грудей їхнього маленького сина. – З вами все гаразд? – звернувся він уже до неї.

Селіна лише мовчки кивнула.

– Це машина для переміщення, – відгукнувся Елір, навіть не озирнувшись. Він запекло копирсався в її надрах. Леран забрав сина з рук дружини й підійшов ближче до жерця.

– Ти вже тестував її?

Елір застиг, а тоді повільно підвів голову. – Так... на тваринах.

– На тваринах?! – заревів наслідний Даал, і цей крик луною відбився від високого склепіння.