Глава 4. Життя в усамітненні та підозри Льюїса

Вже кілька днів Джон з Льюїсом досліджували Гори Тибету. Журналіст місцевого відділення газети, де працював Льюїс Андерс, особисто довез їх на своєму позашляховику до краю плато, за яким починалася дика, недоторкана територія.

Розстаючись з друзями, Андерс вручив їм пакет з паперовими картами місцевості.

— Андерс, їхав би ти додому, а то скоро сам здичавієш не гірше місцевих жителів — з посмішкою сказав йому Джон, помахуючи перед його носом GPS-навігатором, підключеним до невеликої сонячної батареї.

— Томас правий, Джон. Це ти зі своїм НАСА зовсім забув, що в цьому світі ще повно місць, де ці іграшки марні.

Тепло попрощавшись з Андерсом, друзі вирушили в путь. Через кілька днів вони подолали передгір'я і вже підходили до підніжжя гір. Це був гірський хребет висотою не більше тисячі метрів, але надзвичайно крутий, сніжні піки якого виблискували в променях сонця. Друзі довго відшукували прохід, за яким і мала бути мета їх подорожі. Стародавнє поселення, яке, незважаючи на нові технології, що щодня змінюють світ, майже не торкнулася цивілізація.

Наступного дня з вершини пагорба вони побачили поселення. Воно лежало в низовині на східному березі великого синього озера. Дерев'яні хатини тонули в заростях, але де-не-де над зеленим покривом ще височіли кілька старовинних веж. За словами Льюїса, в давнину це було процвітаюче місто, з невідомої причини, що прийшло в занепад. У якийсь момент жителі перестали розвивати місто, і колись величні красиві будівлі від часу стали руйнуватися, а на їхньому місці з'явилися ці, що стояли перед ними, непоказні хатини.

«За всіма нормами, — подумав Джон, — у цьому місті колись могло проживати від кількох тисяч до десятків тисяч жителів, зараз же очевидно і двохсот людей не набереться.».

Вони спустилися в низовину і, зайшовши в село, направляючись до його центру, де був розташований будинок старійшини і гостьовий будинок. У центрі, біля самого озера, мостова виявилася зробленою так досконало, що навіть через століття рослини ніде не змогли пробитися крізь кладку.

З десяток вулиць збігалося до напівкруглої площі, що виходила на набережну, від якої в озеро простягнувся рибальський причал.

— Відмовимося від гостевого будинку і зупинимося у вежі — сказав Льюїс. — Я тут частенько зупинявся. Там є сухі кімнати, і стелі ще міцні. Стародавні жителі цього поселення вміли будувати…

І справді, камені в стінах старих покинутих будинків були так точно пригнані, що іноді неможливо було розрізнити місця з'єднань.

— Відомо хоч би приблизно, скільки років цьому місту?

— Коли я минулого разу тут зупинявся, мені вдалося таємно унести кілька шматочків дерева з кладки покинутих будівель. Мій друг у Нью-Йорку зробив для мене аналіз. Місто не так уже й старовинне — йому від двох до трьох тисяч років.

Поки вони так розмовляючи йшли до центру поселення, з хатин виходили мисливці, мовчазно вітаючи їх. Коли вони підійшли до будинку старійшини, до кількох десятків мисливців невпевнено приєдналися і жінки, а потім з усіх боків посипалися крихітні діти, стрімкі і спритні як маленькі ящірки. Один з малюків став перед Джоном, перегородивши йому дорогу, оглянув його з ніг до голови, завертівся на місці, розсміявся до дивної безтурботності сміхом, а потім прокричав пронизливим голосом щось, від чого розвеселилися всі оточуючі.

— Що він сказав? — запитав Джон.

— Я не зовсім зрозумів. Але схоже, він сказав, що ти найпохмуріша людина, яку він бачив у своєму житті!

Джон усміхнувся малюкові, а дорослі розсміялися у відповідь, і вони веселою юрбою направилися до будинку, де на порозі їх вже чекав старійшина.

Місяць у тибетському селі перетворив життя Джона і Льюїса на розмірений ритм, наче час тут тече повільніше, підкоряючись шепоту вітру в горах. Дні вони проводили, бродячи по звивистих стежках, де гострі каміння скрипіли під черевиками, а повітря пахло хвоєю і холодною землею.

Вони оглядали долини, де трава коливалася під поривами вітру, і скелі, чиї шорсткі поверхні зберігали сліди древніх вітрів. Але кожного разу, повертаючись в село, друзі відчували легкий холодок тривоги. Щось тут було не так. Тишу порушували лише рідкісні звуки — дзвін дзвіночків на шиях яків, шелест листя і далекий гул водоспаду, прихованого за горами.

Село здавалося застиглим в ідилії: маленькі будиночки з потемнілими дерев'яними стінами тонули в зелені полів, а старовинні будівлі, складениі з каменю, зберігали у своїх тріщинах віковий пил. Але за цією красою ховалася дивина, яку Льюїс помітив ще в свої минулі відвідування, але так і не зміг розгадати її. Серед жителів майже не було старих. Молоді, з міцними тілами і ясними очима, вони рухалися селом з енергією, наповнюючи повітря безтурботним сміхом і уривками розмов, наче їх не турбувало ніщо в цьому світі. Але літніх — лише один або двоє, і ті з'являлися рідко, наче тіні. Вранці старійшина, згорблений і мовчазний, виходив на площу, де його оточували місцеві. Його кроки супроводжував скрип дерев'яної тростини, а голос, низький і хрипкий, розносився над натовпом, але слова розчинялися в ранковому тумані.

Льюїс, чий розум звик вишукувати невідповідності в хаосі військових репортажів, цього разу твердо вирішив розгадати цю таємницю.

Одного ранку він сидів на лавці біля однієї з веж, де вони зупинилися, і дивився на групу місцевих, що несли кошики з овочами. Їхня шкіра виблискувала від ранкової роси, а одяг, простий, але яскравий, коливався на вітрі.

— Ти помітив, що тут взагалі немає літніх людей? — запитав Льюїс, повернувшись до Джона. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася настороженість. Він провів рукою по обвітреному обличчю, відчуваючи шорсткість старих бойових шрамів.

Джон, що вивчав стару паперову карту з пакета, переданого їм на прощання Андерсоном, сидячи на скрипучому стільці поруч, відкинувся назад, і дерево протестуюче заскрипіло. Його погляд ковзнув по селу, де ранкове світло відбивалося від мокрих дахів.