Глава 11.

Глава 11.

Ранній зимовий світанок ледь-ледь пробивався крізь вікно другого поверху кімнати, де ночувала Алісава. Вона знову не спала всю ніч, та, як і обіцяла Настя, зілля зняло з неї всю втому і голод (Ліса сподівалась, що все ж через краплю зілля, яку вона випила ввечері вона так себе почувала, адже голод, хоч і легкий відчувався останні декілька днів). Алісава сиділа в ліжку, закутана в ковдру по самі вуха, скоріше через страх, ніж через холод. За всю ніч вона поворухнулась тільки кілька разів. Спочатку, щоб підперти двері стільцем, і через декілька годин ще раз, щоб перевірити, чи висохла білизна, яка сушилась на радіаторі. Все це не включаючи світильника, їй вистачало світла від вуличних ліхтарів. Декілька разів за ніч Ліса відчувала, як її розуму намагались торкнутися, вона відчувала це, як дотик холодних пальців у себе на скронях, та вже не могла розібрати, чи допомагав їй браслет-талісман, чи ні. Він вже не відзивався опіками.

Телефон на тумбочці мигнув екраном, що завершив зарядку. Ліса повільно повернулась до нього, і її шия, здавалося, заскрипіла від довгого сидіння. По спині пробігли уявні мурашки, руки почали боліти від того, як сильно вона їх стискала разом, ноги взагалі не відчувались. Алісава й не помітила, як впала в якийсь сомнамбулічний транс. Не сон. Не яв. Ні думок. Ні почуттів.

Ліса повільно потягнулася до телефону. Майже шоста. Пора закінчувати з параноєю і збиратися. Треба повертатися додому, і про все дійсно забути. Вона спустила з ліжка затерплі ноги, почекала, поки до них повернеться чутливість, тихенько встала і почала збирати свої пожитки до рюкзака. Залишила тільки довгий шнурок, що обв'язати ковдру на манер накидки, і теплі махрові шкарпетки, щоб зробити з них щось, на подобі рукавиць. Вона знайшла в шухлядці залишені кимось манікюрні ножиці, ними і зробила розрізи для великих пальців. Залишилось ще купити теплі чоботи, і можна податися на вокзал. Повністю зібравшись, вона розсунула гроші по кишеням, перед цим посортувавши їх по валютам і по номіналам, щоб не порпатись всюди, рахуючи здачу, чи шукаючи дріб'язок. Почекавши ще годину, вирішила йти. Ліса накинула на плечі ковдру, склавши кінці навхрест на грудях, і прив'язавши їх до талії шнурівкою. Потім одягнула рюкзак і відрегулювала шлеї на зручну довжину. Взула черевики. Одягла на руки імпровізовані шкарпетки. Глибоко вдихнула і вийшла в коридор.

Вже через годину Ліса була задоволена володарка теплих чобіт на шнурівці, на манер армійських берців і з великим задоволенням залишила на смітнику ненависні черевики. Вона правильно зробила, що спитала у дівчини, що змінила хлопця — адміністратора на рецепції, де недалеко і недорого можна було б купити взуття. Та була такою милою, що навіть намалювала їй карту на клаптику паперу куди і як пройти. Ранок для Ліси почався на хорошій ноті, хоча вона ще не набралася сміливості подзвонити Марті, і спитати чи все добре. І, як кажуть про вовка промовка, мобільний завібрував у неї в кишені рюкзака. Діставши телефон, Ліса побачила на екрані номер сестри. Ще трохи погіпнотизувавши мобільний, все ж натиснула клавішу прийому і приклала до вуха.

-Привіт, партизанко! Як ти там, вже доїхала додому? - Радісно спитала Марта.

-Привіт... Ну, майже... - Ліса не знала як їй реагувати і що говорити. Чи була Марта сама? Чи пам'ятала вчорашню розмову? - А чого я партизанка?

-Ну як? Тебе ж вчора виписали з лікарні, а ти тишком-нишком собі рвонула додому! Хто так робить? Не сказала нічого, не попрощалася... - В голосі Марти пробивалася ображеність. - А якби з тобою знову щось би сталося? Я ні про що не знала! Знову!

Ліса ще хвильку помовчала, розмірковуючи, що можна сказати сестрі, а що ні.

-Я якраз встигала на автобус, і просто спішила. І я подзвонила тобі ввечері, як тільки змогла. - Обережно сказала Ліса. - До того ж, мені здалося, що у вас хтось був у гостях, я не хотіла мішати.

-Не було у нас нікого. Так, до Б'янки знайомий за конспектами заходив і все.

-А ти зараз де?

-На залік йду, звичайно...

-Зрозуміло, ну, успіху тобі на ньому. Передзвони, коли здаси.

-Дякую, сестричко, обов'язково. Будь на зв'язку і не пропадай.

-Добре. Цілую. Бувай.

-Цьом-цьом.

Ліса знову стояла посеред вулиці, і не знала, як їй зараз вчинити. В сестри начебто все добре. Вона могла б заспокоїтись, і податися на вокзал за білетом додому. Та все таки, Лісі хотілося самій, на власні очі впевнитись, що з Мартою все в порядку.

Подумки перехрестившись, Ліса вирішила все ж провідати сестру, хоч здалеку. Вона знала, де мав проходити залік у Марти, адже та зробила їй екскурсію по університету, нічого не станеться, якщо вона підійде туди, і просто впевниться, що Марта, її Марта в порядку. А ще вона сподівалася, що дивний індикатор всередині неї, що страхом вказував їй на небезпеку, не підведе і цього разу.

*****

Пройшло якихось п'ятдесят хвилин, а Алісава вже стояла в черзі до залізничної каси. Вона вже відвідала Марту, просто сховавшись у найближчій до екзаменаційної аудиторії, і поспостерігала деякий час за сестрою з-за нещільно закритих дверей. Там вона прийняла дзвінок від Марти, що та отримала в залікову 75 С за болонською бальною системою, і четвірку по нашому. А тепер Ліса стояла, чекаючи своєї черги, і знову думала про те, що занадто близько до душі вона все це прийняла. Марта в порядку, а те, що вона говорила з кимось незнайомим по її телефону — могла бути результатом того, що Ліса прийняла те дивне зілля, що їй дала Настя. Воно запросто могло викликати галюцинації. Або взагалі, вона могла заснути, а розмова їй приснилась. І дивне відчуття, що їй пробираються в голову теж. І взагалі, скоро вона буде вдома, і все забудеться, і вона продовжить своє розмірене життя: навчання, вихідні за цікавою книжкою, плани на літо...

Алісава так і не дочекалася своєї черги, коли її внутрішній компас страху заворушив волоски на потилиці і пробігся вниз по спині. Вона, стараючись не привертати до себе уваги, почала роздивлятися людей, що були навколо неї, сподіваючись, що її не знали в обличчя. Ліса старалася не привертати до себе уваги, вона так само спокійно рухалась до каси, та, подумала, що краще спитати білет не саме до Чопа, а, наприклад, до Дебрецена, адже, судячи з інформаційного табло, поїзд мав відправлятися хвилин через десять. Здавалося, варто сісти на потяг і почати рух, як вся ця невизначеність залишиться позаду.