Глава 8.

Глава 8.

Алісава ще знаходилася в палаті. Вона не знала як їй вчинити. З одного боку, в неї не було якихось обгрунтованих підстав, щоб послухатися дивної, майже незнайомої дівчини, щоб зникнути. Тим паче, що вона не хотіла завдавати переживань своїм рідним. Ліса не могла навіть уявити, що сталося б з її батьками, якби вона просто раптом зникла. Та все ж, на всякий випадок, вона зібрала свої речі в рюкзак, щоб все було під рукою.

І не даремно.

До її палати зайшла вже знайома медсестра, що завжди ходила з лікарем, який її оглядав.

-Бачу вас вже повідомили, і ви зібралися. Це добре. Ходімо, я проведу вас.

-А.... Куди?

-Як куди? На виписку... - Сказала, ніби це всім відомо. - Ходімо. А де ваша сусідка? Невже їй стало краще так швидко?

-Здається її забрали на якісь процедури. - Дивно, але говорити тій, що Настя пішла Лісина інтуїція не дозволила.

-Мх-мхм. - Мугикнула та, прямуючи до дверей.

Нічого не розуміючи, Ліса все ж пішла за медсестрою. Вони вийшли в коридор, та подалися до сходів, а не до ліфтів, як припускала Алісава.

-Ходити пішки корисно, - посміхнулася медсестра на мовчазне питання Ліси. - Ти голосно думаєш. Всі думки написані на обличчі. - Відповіла вже на запитливо підняту брову.

-Чому мене так терміново виписують? Я ж пробула тут всього декілька днів. Щось сталося? - Все ж наважилась запитати у жінки.

-Ні. Лікар сказав “на виписку”, от і все, значить все з тобою вже в порядку. Та і не було в тебе нічого складного. Рівень крові відновлено, показники всі в нормі, незначна рана, що була на стегні зажила добре і перев'язки не потребує, тож виписуємо ми тебе по факту видужання. Тобі б радіти, а не обурюватися. - Тим часом, вони вже спустилися майже на останній поверх, де за поворотом, як вона знала з нічної прогулянки з Настею, починалося приймальне відділення, та медсестра повернула в іншу сторону, і Алісаві не лишалося нічого іншого, як піти за нею.

Через декілька метрів медсестра відкрила непримітні раніше двері і жестом показала Лісі заходити, що та і зробила, обіймаючи перед собою свою сумку.

-Яка ж ти все ж довірлива дитина, - з сарказмом мовила дивна медсестра, витягуючи з кишені наповненого шприца, та знімаючи з голки ковпак.

-Що все це означає? - Нічого не розуміючи спитала Алісава, коли липкий страх поповз по її спині. Тільки зараз до неї дійшло, що на вулиці зима, в неї немає що взути, і немає верхнього одягу. І що її не попередили завчасно. Але це пронеслося в її голові за якусь мить, бо навіжена медсестра вже наближалася до неї з уколом.

-Нічого особистого. Просто тебе хочуть бачити ті, від кого ти вчора так вдало сховалась. Я просто хочу їм полегшити роботу, і заробити для себе декілька бонусів від Лорда. - Ліса відступала назад, скільки їй дозволяло маленьке приміщення, схоже на закинуту комірчину, і вперлась спиною в полиці. Шприц в руці медсестри повільно наближався до неї.

-Як же клятва Гіппократа? Я ж ваша пацієнтка...

-Я не шкоджу тобі, - лагідно посміхнулась та, - ти просто заснеш і трохи поспиш, щоб не бігала, поки за тобою прийдуть.

Більше Алісава не чекала. Її руки, ніби живучи самостійним життям, розмахнулися рюкзаком, що досі стискували спереду, і добряче стукнули дивну медсестру по голові. Та з такою силою, що ту хитнуло так, що вона ще й вдарилась головою об полицю та так і осіла на підлогу втративши свідомість. Ліса з переляку знову притиснула рюкзак до грудей. Якусь мить вона постояла, з одної сторони - не знаючи, що їй зараз робити, а з іншої — переживаючи, чи не вбила вона раптом медсестру.

Можливо Ліса б так і стояла ще якийсь час, та ворушити її змусив страх. Той самий дивний, незрозумілий страх, що не мав пояснення, що вночі змусив її залізти до холодної камери для мерців. Він, ніби індикатор, попереджував Алісаву: “Вони вже близько”.

Ліса схаменулась, вона кинулась до непритомної медсестри, точніше до її ніг, і почала стягувати з тої черевики. Хоч ті і були придатними для вулиці, та все ж не були зимовими.

-Краще, ніж взагалі нічого, - пробурмотіла собі під ніс Алісава, приміряючи їх на себе. Черевики були їй великими. Ліса швиденько відшукала ще одну пару шкарпеток, одягнула, і знову приміряла черевики. - Так краще.

Потім затягнула замок спортивної куртки під саме горло і рушила на вихід.

Затримавшись у дверей, Ліса обережно виглянула в коридор. Той був пустим. Вже збираючись повернути в сторону фойє, вона передумала, і звернула в інший бік. Інтуїція підказувала їй не світитися, і Алісава вирішила поки слідувати своєму шостому чуттю. Вона пройшла коридором до кінця, штовхнула важкі металеві двері і опинилася на задньому дворі, де стояли сміттєві баки та контейнери з відходами чи чимось іще. Озирнувшись навкруг, Ліса побачила в'їзд для сміттєвоза, і попрямувала туди. Холод пробирався під її легку курточку і змушував час від часу здригатися. Вона вийшла на тротуар і попрямувала шукати автобусну зупинку. Тут до холоду додався ще й пронизливий колючий морозний вітер. Побачивши, що до зупинки під'їжджає маршрутка, Ліса побігла, наскільки їй дозволяв сковуючий зимній мороз та слизькі черевики. Вона якраз встигла заскочити в маршрутку, як водій вже закрив двері і рушив. Поки Ліса намагалася викопати холодними задубілими пальцями дрібні гроші за проїзд, жалісливий водій вже протягував їй невелику ковдру.

-Пограбували, чи що? - Спитав зацікавлено.

Подякувавши, Ліса взяла ковдру, добре в неї закуталась, сіла ближче до водія, і тільки тобі відповіла.

-З лікарні виписали... А верхній одяг не повернули. - Знизала плечами.

-Не тутешня, значить. А в лікарню що загриміла?

-До сестри приїхала в гості. Щось в неї поїла незнайоме, от і звалилась з отруєнням.

-Студентки, значить, - засміявся басом водій.