Глава 4.

Глава 4.

Була вже година третя по півночі, коли Алісава відчула тривогу. Страх тихенько повз по її спині холодними мурашками, а серце швидше застукало в грудях. Вона не спала. Трохи походивши по палаті після вечері щоб розім'яти ноги, вони з Настею ще трохи побалакали та приготувались до сну, адже сварлива сусідка не давала їм спокою, поки вони не замовчали. І по цей час Ліса очей не зімкнула, втупивши очі в стелю. “В принципі, нічого ж не відбувається. - подумала Ліса. - Чому в мене паніка? Чому хочеться сховатись під ковдрою, як мала дитина, і вдати, що мене тут нема?” Та страх не відпускав.

-Ти це відчуваєш, чи не так? - Прошепотіла Настя з сусіднього ліжка.

-Про що ти?

-Паніку. Ніби ти кролик, який дивиться в дуло рушниці.

Вона відчувала. Та звідки про це знає сусідка? Невже і в неї ті ж симптоми? Алісава повернула голову в бік Насті і побачила на собі її уважний погляд. Її очі трохи виблискували в сутінках кімнати. Чи можливо в неї вже розігралась уява на основі минулих подій.

-Так, є щось таке. В тебе теж?

-Ні, я не була їх жертвою. - Трохи помовчала. - Я просто відчуваю їх.

-Кого?

-Мисливців на тебе. - Спокійно відповіла дівчина.

-Чому на мене полюють? Ти щось про це знаєш? - Алісава різко піднялася на ліжку і повністю повернулась до неї.

-Не зовсім. Але я відчуваю їх вплив на тобі. - Настя теж різко піднялася. Вона зблідла , її очі розширилися. - Вони йдуть сюди, треба швидко вшиватися.

Вона підскочила на ліжку і швидко почала збиратись.

-Куди вшиватись? Чому? Що, взагалі, робиться? - Алісава задавала питання, та не робила більше нічого.

-Потім всі питання. Жити хочеш? - Серйозно подивилась на Лісу та дочекалася її кивка. - Тоді швидко збийся і забирай свої манатки. Треба сховатися поки є час.

Алісава швиденько одягнула улюблену спортивку, зібрала незначні пожитки, що були розкладені на тумбі в рюкзак і повернулась до Насті. Та теж часу не гаяла. Відкопала в своїй сумці дезодорант і парфуми, декілька заколок для волосся, одну з яких передала Лісі:

-Збери волосся, - сама також послідувала своїй вказівці, забрала з рук Ліси рюкзака, і, трохи відкривши застібку, засунула туди руку з дезодорантом і натиснула на дозатор. Швидко одягнула його собі на плечі, свою сумку перекинула через плече, поки Ліса стояла, нічого не розуміючи.

-Йди до дверей і чекай на мене там. - Скомандувала Настя.

-Я не розумію, що діється. Навіщо все це? - І хоч на всі дії рудої Ліса дивилась скептично, ніби та передивилась надто багато пригодницьких чи фантастичних фільмів, страх, попри безглуздість ситуації не проходив. Наростав.

-Давай швидше. - Підганяла її та.

Ліса вже біля дверей спостерігала, як Настя підняла Лісину ковдру і парфумами попшикала спочатку під подушку, а потім під ковдрою.

За весь час, що дівчата збиралися, їхня сварлива сусідка, яка грозила, що в неї дуже чуйний сон, навіть не поворушилася.

-Я не знаю, хто йде за тобою ... я ще не вмію їх розрізняти так ... в мене мало досвіду в цьому. - Сором'язливо прошепотіла Настя, хапаючи Лісу за руку.

Вона трохи відчинила двері і визирнула до коридору. Все було, начебто, спокійно. Середина ночі, лікарня спить. Боятись нічого. Та Лісі не хотілось виходити за двері. Тут, в палаті, їй здавалося безпечно, та Настя не дала їй вибору. Вона відкрила двері ширше, і смикнула Лісу в коридор. Вона роззирнулась вправо — вліво, справа знаходилися два ліфти. Зліва були сходи. Звук початку підйому одного з ліфтів змусив дівчат підстрибнути від страху. Нерви були на межі. Зловісний звук відлунням розходився по широкому пустому коридору, нагнітаючи і так напружену атмосферу. Подруги переглянулись, у кожної обличчя було білішим за полотно, а очі розміром з блюдця. Не змовляючись, вони швидко рушили до сходів, в кінці вже зриваючись на біг. Вони тільки встигли завернути на сходовий проліт, як ліфт дзенькнув про те, що прибув. Поки двері ліфту відчинялися, ті встигли збігти на нижній поверх. Настя тут же смикнула Лісу за руку, яку так і не випустила з долоні, і показала зупинитися і вести себе тихо.

Вони так і стояли, на сходах, затамувавши подих і завмерши, коли почули як відкриваються двері одної з палат. А поті ще одна... і ще...

Вони відкривались занадто швидко. І крім цього, ніяких звуків.

Настя тихо показала, що їм потрібно рухатися, поки черга не дійшла до інших поверхів, коли Лісу не знайдуть там.

Вони швидко та тихо (щастя, що були в одних шкарпетках), спустилися ще на один поверх та рушили його коридором. Рухаючись швидко, як могли, вони попрямували до туалетів. Вони підійшли до дверей, але зупинилися, не сміючи їх відкривати, було так тихо, що, здавалося, наймалюсінький шум буде чутно на всю лікарню. І це нервувало. Невже всі так міцно сплять? І на весь поверх ні одного чергового лікаря? Знову переглянувшись, дівчата попрямували далі. До іншого кінця коридору та інших сходів. Страх підганяв. Здавалося, що ті, хто піднявся на ліфті, вже наздоганяли. Хотілося зірватися на біг, хотілося озирнутися, дізнатися, від чого вони тікають, і водночас біло страшно це зробити. Ніби озирнувшись, на цьому все і закінчиться.

Дівчата спустились на останній поверх, де за поворотом вже мало відкритися фойє, та обоє загальмували. Ні одній, ні іншій не хотілося виходити на відкрите місце. Вони повернули назад.

І тут Ліса відчула це. Поклик. Щось кликало її. Прагнуло до неї. Це “щось” огортало її теплою пітьмою, пригнічуючи волю, затуманюючи розум. В голові запаморочилося. Перед очима все розпливалося. Хотілося сісти тут одразу на підлогу і не чинити опору. Вона вже починала опускатися, та Настя не дала їй цього зробити. Вона схопила Лісу за плечі і сильно почала трясти, хоча це мало допомагало. Вона вже хотіла вліпити їй хорошого ляпаса, як почула кроки у фойє.