Країна що оживає

Аліса й хлопець йшли крізь сяючий ліс, де кожне дерево мовчки спостерігало за ними. Повітря наповнювалося дивним ароматом — одночасно квітів і чогось незвичного, що нагадувало старовинні бібліотеки.

Раптом перед ними виникли три великі кам’яні ворота, на яких світилося загадкове сяйво. Ворота, здавалося, жили власним життям: вони повільно відкривалися лише тоді, коли Аліса ступала на певні світлові кристали на землі.

«Це випробування», — пояснив хлопець. «Світ снів перевіряє тих, хто сюди потрапляє. Кожен крок має значення».

Аліса зібрала всю сміливість і ступила на перший кристал. Камінь спалахнув яскравим світлом, і з лісу пролунав тихий сміх. Ліс ожив: тіні дерев утворили дивні фігури, що рухалися навколо них. Хлопець стиснув її руку:

«Не бійтеся. Вони лише тестують твою рішучість».

Поступово Аліса зрозуміла, що її власні емоції впливають на світ: коли вона заспокоювалася і зосереджувалася, фігури навколо ставали спокійними; коли відчувала страх — вони ставали загрозливими.

Нарешті вони дійшли до центру світла, де стояв старий міст через хмару, що вела до Замку Спогадів. Хлопець зітхнув:

«Там зберігаються ключі до моєї пам’яті. Але будь обережна — темні тіні теж намагаються дістатися до них».

Аліса глибоко вдихнула, відчуваючи, що це лише початок справжніх пригод. Вона кивнула, і разом вони рушили через міст. Хлопець стиснув її руку:

«Тобі доведеться навчитися довіряти не тільки мені, а й собі.

Аліса й хлопець ступили на старий міст із світлових кристалів, що вів до Замку Спогадів. Кожен їхній крок піднімав легку хмару світла, і повітря навколо наповнювалося тихим дзижчанням, як від крихітних дзвоників.

Раптом перед ними з’явилася фея — невелика істота з прозорими крилами, що сяяли різними відтінками синього та зеленого. Вона оберталася у повітрі, залишаючи за собою слід з іскристого пилку.

«Привіт!» — промовила фея, її голос звучав немов мелодія. «Я Люмінель, охоронниця цього мосту. Хто ви і чому ступаєте сюди?»

Хлопець кивнув: «Ми шукаємо ключі до моєї пам’яті. Вона втрачена, і тільки в Замку Спогадів можна знайти фрагменти».

Фея зацікавлено обернулася навколо них. «Ага… Ви обидва повинні пройти випробування. Світ снів не любить тих, хто йде без мети. Але… я можу допомогти вам».

Аліса відчула, як щось тепле пройшло крізь неї. «Допомогти? Як?» — запитала вона.

«Я покажу шлях, — сказала Люмінель. — Але пам’ятайте: світ снів слухає ваші емоції. Страх може перетворити шлях на пастку, а рішучість відкриє двері».

Вони пройшли кілька кроків за феєю, і міст почав змінювати форму: криштали світла згиналися, створюючи арки, що підказували правильний напрямок. Аліса помітила, як хлопець спостерігає за нею, ніби намагаючись зрозуміти, чому вона не боїться.

«Ви добре працюєте в команді», — сказала Люмінель, обертаючись і випускаючи за собою ще більше іскор. «Але це тільки початок. Замок чекає на вас — і він покаже, чи готові ви відновити забуті спогади».

І коли вони ступили на останній кристал мосту, замок замерехтів перед їхніми очима, величний і водночас загадковий, стоячи між світлом і тінню. Аліса відчула, як серце б’ється швидко — вона знала, що пригоди тільки починаються, а фея Люмінель залишилася з ними, як маленький провідник у світі снів.

Еларіон. Його ім’я поверталося до пам’яті, коли він ступив у величезний зал Замку Спогадів. Його сірі очі світилися легким хвилюванням, але серце було напружене — він відчував, що тут кожна мить має значення.

Замок був величезним і незвичайним: стіни зі світлого кристалу переливалися всім спектром кольорів, але їхнє світло часом зникало, залишаючи величезні тіні. Величезні арки піднімалися до стелі, де мерехтіли крихітні зірки, що нагадували нічне небо. Сходи не були прямими — вони крутилися й змінювали форму, іноді здавалось, що під ногами з’являються нові проходи, а старі зникають.

Аліса ступила за Еларіоном, відчуваючи, як серце калатає. Вони обидвоє знали: світ снів слухає їхні страхи. І саме тут вони зустріли Люмінель — фею з прозорими крилами, що світлилися синім і зеленим. Вона кружляла навколо, випускаючи слід із іскристого пилку, ніби оберігаючи від невидимих небезпек.

«Тіні тут дуже хитрі», — сказала Люмінель дзвінким голосом. «Вони живі, вони нагадують те, чого ви боїтеся, і намагаються розділити вас».

Відразу після цих слів з темних кутів залу виринули чорні тіні, нагадуючи плащі без облич. Вони кружляли навколо, шепотіли невідомими словами, і здавалось, що можуть поглинути все живе. Аліса відчула холодок страху, але Еларіон простяг руку і м’яко торкнувся її плеча.

«Тільки разом», — прошепотів він. «Якщо ми будемо роз’єднані, замок нас не відпустить».

Вони пройшли через зал, коли тіні почали оживати і створювати знайомі образи з минулого Аліси — її страхи, сумніви, спогади, яких вона боялася. Кожен образ був яскравим і лякаючим, але поруч була Люмінель, яка випускала спалахи світла, розсіюючи частину темряви.

Нарешті вони дійшли до великої кімнати з світловим сувоєм. Він лежав на постаменті, оточений кристалами, що мерехтіли різними кольорами. Люмінель кружляла навколо нього, нагадуючи про небезпеку.

«Це твоя пам’ять, Еларіоне», — сказала фея. «Торкнися її, і спогади повернуться. Але будь готовий: не всі вони приємні».

Еларіон простяг руку, і коли його пальці доторкнулися сувою, в його пам’яті спалахнули фрагменти минулого: радість дитинства, але й страх втратити тих, кого любив. Його серце стислося від суму, і він заплющив очі.

«Я… я пам’ятаю…», — прошепотів він, його голос тремтів від емоцій. «Я — Еларіон…»

Аліса обережно взяла його руку. «Ми пройдемо це разом», — сказала вона, відчуваючи, як їхня довіра стає міцнішою.

Але тіні ще не відступили. Замок здавалося живим: стіни повільно рухалися, кристали мерехтіли яскравіше, а темрява піднімалася, як хвиля, готуючись поглинути все навколо.

Аліса зрозуміла, що це лише початок. І пригоди, магія та небезпеки світу снів тільки починають розкривати свої таємниці. Але поруч були Еларіон і Люмінель, і разом вони були готові пройти через будь-яку темряву.