Глава 1. Сон, що не закінчився

Аліса прокинулася від відчуття, ніби хтось шепотів її ім’я.

У кімнаті було тихо. Тільки легкий вітер колихав фіранку, а на підлозі гралися плями світла від місяця. Вона ще відчувала тепло того сну — дивного, красивого, але тривожного. Там був хлопчик із сірими очима. Він стояв посеред туману і казав:

«Не забудь мене, коли прокинешся…»

Аліса притисла долоню до грудей — серце билося швидко, як після бігу.

Цей сон здавався надто реальним. Навіть запах дощу, навіть холод, навіть його голос.

Вона подивилася на годинник — третя ночі. Зазвичай після таких снів вона засинала знову, але цього разу не змогла. Бо щойно заплющила очі, знову почула шепіт. І в ньому з’явилося нове слово:

«Повернися».

Аліса ще раз подивилася на годинник. Третя нічого не обіцяла — але серце не слухалося розуму. Вона обережно піднялася з ліжка й підійшла до вікна. Місяць виглядав надто великим і яскравим, а в садку щось блиснуло — як маленьке світло, що рухалося між деревами.

«Це… сон?» — прошепотіла вона.

Але ні — відчуття було справжнє. Аліса відчула, як щось манить її назовні. Вона наділа тапочки і тихо відчинила двері. Холодне нічне повітря обвило плечі, а сад перетворився на дивний лабіринт тіней і світла.

І тут вона побачила його — хлопчика із сірими очима. Він стояв посеред туману, а навколо кружляли світлячки, що нагадували маленькі зірки.

«Ти… пам’ятаєш мене?» — запитав він тихо.

Аліса кивнула, хоча не знала, як вона могла його пам’ятати. «Хто ти?» — спитала вона.

Він лише посміхнувся і простягнув руку. «Я чекав на тебе. Тобі треба пройти через сни, щоб знайти відповіді. Але будь обережна — не всі сни добрі…»

Аліса відчула прилив страху й захоплення одночасно. Щоразу, коли вона робила крок до нього, світ навколо змінювався — туман перетворювався на дивні ландшафти, дерева оживали, а невидимі звуки шепотіли її ім’я.

І в ту ніч Аліса зрозуміла: її життя вже ніколи не буде звичайним.

Аліса ступила у сад, і світ одразу змінився. Туман розсіявся, і перед нею відкрився ландшафт, який нагадував казку: літаючі острови, що світяться м’яким світлом, дерева, які рухалися, немов живі, і річка, що текла з невагомими хвилями сяйва.

Хлопець із сірими очима стояв поруч і посміхався.

«Ласкаво просимо у світ снів», — сказав він тихо, і його голос відлунював у повітрі, немов музика.

Аліса озирнулася. «Ти… чекав на мене?»

Він кивнув. «Так. Я тут не сам, і не всі добрі. Ти маєш бути обережна. Світ снів — це не просто гра уяви. Тут твої страхи і мрії набувають форми, і не все, що блищить, — золото».

Аліса відчула легкий холодок по спині, але і дивне захоплення одночасно. Вона крокувала вперед, і земля під ногами м’яко світалася, реагуючи на її рухи. Хлопець йшов поруч, іноді простягаючи руку, щоб показати напрямок.

«Ми маємо знайти підказку про мене», — сказав він. «Я втратив пам’ять і не знаю, хто я насправді. І тільки ти можеш допомогти».

Аліса задумалася. «Але чому саме я?»

Він усміхнувся: «Тому що твої сни — ключ. І ти вже тут».

Раптом із туману виринула маленька істота, схожа на світлячка, але більша і більш яскрава. Вона крутилася навколо, мов заохочуючи Алісу слідувати за нею. Хлопець попередив:

«Не всі істоти тут добрі. Дивись уважно».

Вони пройшли через сяючий ліс, де дерева шепотіли незрозумілими словами. Кожен шепіт змушував Алісу прислухатися — іноді вони були підказками, іноді пастками. Вона відчула, що світ снів живий, і він стежить за нею.

«Якщо ми хочемо знайти відповіді, треба пройти до Замку Спогадів», — сказав хлопець. «Там зберігаються фрагменти моєї пам’яті».

Аліса глибоко вдихнула. Їй хотілося відступити, але поруч був він — і разом вони були сильніші. Вона кивнула. «Йдемо».

І вони рушили у напрямку загадкового замку, який стояв на одному з літаючих островів, між світлом і тінню. Там їх чекали нові випробування і таємниці, які ще не розкриті…