Розділ 2

Притулившись спиною до холодних металевих дверей, Микола важко видихнув. Візит Аліси його дуже здивував і це ще м'яко сказано. Але якщо вірити її словам, то начебто і нічого такого і не сталося-то. Хіба що втрата пам'яті через те, що розпиляй декілька келихів шампанського. Але це в принципі не так вже і страшно. Головним було зараз не спожити алкоголь, зокрема ту конкретну пляшку пива, яка холодиться в морозильній камері холодильника. Прийняти прописані лікарем пігулки і все як рукою зніме. Все буде, як і раніше - нормально.

Повернувшись на кухню, Микола не став пити вже захололий чай, вилив обидві чашки в раковину, сполоснув водою з-під крану. Одну поставив в шафку на колишнє місце, а в іншу набрав води, щоб було чим запити пігулки, куплені Корольовим.

Вже в спальні, порившись в пакеті і виявивши в нім потрібні пігулки, які він зазвичай приймав з ранку, а це не менше п'яти штук, Микола повиймав їх з упаковок, кинув в одну долоню. І не довго роздумуючи, закинув в рот усю цю хімію і запив усе це величезними ковтками, майже спустошивши чашку з водою.

Прокашлявшись, Микола повернувся на кухню. Поставив чашку на стіл. Знову сів на стілець навпроти холодильника, тупо в нього втупившись, немов баран на нові ворота. І думав тільки про одне - про пляшку пива, яка мерзнула в морозилці.

"Ти вже випив пігулки. Пиво пити не можна. Тобі що мало вчорашнього? Хочеш ще один провал в пам'яті"?

Микола нервував. Уперся ліктем в стільницю і почав пальцями лівої руки терти лоб. Потерши його до червоності, він піднявся із стільця і відкрив двері холодильника, на мить втупився тупим поглядом в двері морозильної камери. Зволікати не став і дістав звідти заледенілу пляшку "Чернігівського". Закривши холодильник, знову всівся на стілець і почав вертіти цю пляшку перед собою вже стискаючи її двома руками.

"Відкривати, не відкривати"? - мучився питанням Микола, роздивляючись етикетку пива.

"Ні, не буду" - і поставив пляшку на стіл. Але потім раптом різко встав і вже в наступну мить дістав з верхнього ящика столу відкривачку. Через секунду, позбавившись кришки, Микола вже підніс відкриту пляшку до носа і почав жадібно, але дрібними порціями вдихати хмільний запах пива. Запах хоч і був різким, але приємним. Повіяло від пляшки якимсь теплом і приємними спогадами. Напевно, саме так все йому здалося через те, що давно він не пив пиво. А, як відомо заборонений плід солодкий. Так от і тепер, в передчутті чого-небудь найприємніший момент перед самою подією. Іншими словами це називається відчути сам момент. Тому Микола відразу пити пиво не став, тільки принюхувався до шийки, звідки йшов приємний запах хмелю і солоду, що собою і представляло пиво, решта лише додаткові інгредієнти, які для Миколи завжди були на другому плані.

Він зайшов до великої кімнати, поставив пляшку на журнальний столик, всівся в крісло-ліжко і знову втупився на запітніле темне скло у формі пів-літрової пляшки. Через хвилину він судорожно глитнув і, не витримавши, піднявся з крісла. Підійшов до шафи сукні, відкрив його і дістав з верхньої полиці випускний шкільний фотоальбом. Треба було чимось себе зайняти, згадав, що говорив Корольов з приводу 25 річниці закінчення школи, тому і вхопився за цей фотоальбом. Коли сів на диван, пляшка пива виявилася вже не з лівого боку, а вже по іншу сторону. Зміряв її невдоволеним поглядом, Микола примружив очі. Але потім відкрив фотоальбом і почав розглядати фотографії 25-річної давності. Швидко згадав усіх своїх колишніх однокласників, добру половину яких вже давно не було в Конотопі. Єдине, що радувало, якщо що у Корольова з ними можна було швидко налагодити зв'язок. З кимось по телефону, з кимось через інтернет. Благо зараз існували соціальні мережі, в яких сам Микола і не думав реєструватися. Хоча в таємниці від Корольова була у Герасимова сторіночка у "Фейсбуці", але під вигаданим ім'ям і "лівою" фоткою на аватарці. Правда, заходив він в інтернет рідко, коли був настрій, а воно не частило. Спочатку було навіть цікаво дізнатися, як там живуть-поживають його колишні однокласники. Але на перевірку профілів виявилося мало, та і до того ж фотографії були однотипні: на відпочинку, на якихось заходах і, звичайно ж, фотки своїх гаряче улюблених діточок. На фотографіях вони раділи, а Микола від усього цього лише впадав в смуток. У них була робота, турботи, діти, а у нього усього цього не було. З одного боку проблем же ніяких, а з іншою і поговорити те ні з ким. З такими думками він виходив з інтернету і довго туди не заходив. Хіба що через час через пошукові сайти слухав якусь нову або давно забуту попсову музику, коли і це набридало, а тексти пісень місцями цьому тільки сприяли, Микола переглядав відео, в основному це були короткі і не дуже ролики. Ті теж незабаром ставали нудними і однотипними. Після чого йому не хотілося дивитися навіть фільми, нехай вони будуть новими або навіть старими. Читати книги Микола не любив, вважав це марною тратою часу. Не випробовував він нужди навантажувати себе зайвою і загалом не потрібною інформацією про якихось там вигаданих персонажа, які діяли по указці одного людина, тобто письменника. Улюбленою справою для Миколи було перегляд новинних каналів і смачне під них засипання. Тільки так йому вдавалося добре виспатися, під монотонне мимрення дикторів про повсякденні проблеми, як звичайного люду, так і можновладців.

Так от перегортаючи шкільний фотоальбом і згадуючи рідкісні моменти шкільного життя, які ще остаточно не вивітрилися з голови Миколи, він мимоволі косився на пляшку пива, яка вже напевно була не такою холодною. Втупившись на фото Юлії Грибкової, у якої зараз вже було інше прізвище, Микола вирішив відкласти альбом на диван, підвівся і узяв все-таки пляшку пива з журнального столика. Долоню правої руки тут же обдало холодом. І із словами: "А будь, що буде", Микола зробив перший ковток. Закривши очі, він тут же відчув неприємну гіркоту у роті, але вже через декілька секунд відчув на мові приємний післясмак, який викликав хміль. Потім зробив другий ковток, знову сів і відкинувся на спинку дивана і знову втупився на фото ще 18-річній Юлії, яка 25 років тому ще була Грибковою.