Розділ 9 . Вартовий межі

Тінь, що звалася Вартовим, почала змінювати форму. З чорного диму виринала постать — величезна, мов зліплена з нічного неба. Її обличчя було без рис, лише два сліпучо-білі ока, що дивилися прямо на Алісу.

— Назви своє ім’я, дитино межі, — пролунав голос, який ніби народжувався у вітрі.

Аліса проковтнула клубок у горлі. Її голос тремтів, але вона відповіла:

— Аліса.

— Не те ім’я, що дали тобі люди. Назви справжнє. Те, яке закарбоване в крові.

Арго глянув на неї.
— Вони чекають, що ти згадаєш.

І тоді сталося щось дивне. У голові Аліси ніби хтось прошепотів:
«Елірена…»

— Моє ім’я… Елірена, — вимовила вона.

Вартовий завмер. Повітря стало густим, як мед.

— Кров Ключа говорить. Ти маєш право пройти, але не без випробування.

Тінь здійнялась і вдарила в землю. Від удару розлетілись срібні квіти. З’явились створіння — наче вовки з тілами, зробленими з диму, але з очима, які палали полум’ям. Їх було троє.

— Алісо! — вигукнув Арго. — Тримайся близько! Це — Тіні Рішень. Кожна уособлює страх, сумнів і гнів.

Страх кинувся перший. Аліса затримала подих, і, як в дитинстві, коли боялася темряви, прошепотіла:

— Я не боюсь тебе.

Сутність зупинилась — і розсипалась.

Другий — Сумнів — наблизився повільніше. Його очі говорили: «Ти не зможеш. Ти не варта цього.»

Аліса стисло відповіла:
— Навіть якщо це так… я піду далі.

І він теж зник.

Останній — Гнів — був найсильніший. Він ричав голосом її минулих образ, кривд, втрат. Але вона… простила. І коли промовила:
— Я відпускаю…

…світ навколо став легшим. Вартовий зник. А перед ними відкрився новий шлях — вузька стежка, що вела вгору, до сяючого каменя, схожого на серце.

— Ти витримала, Елірено, — сказав Арго. — Тепер ти готова почути поклик… справжній.