Розділ 4 : Полювання

Наступні дні стали тривожними. Аліса не відходила далеко від хати, а Арго постійно був напоготові. Навіть спав, лише наполовину заплющивши очі — наче чекав.

Увечері, коли захід сонця розливався червоним світлом по небі, з лісу знову пролунав свист. Цього разу — довший. І одразу за ним — тріск гілки. Не випадковий. Людська нога.

Аліса стисла долоню на дверній рамі. Вона вже не боялася — тільки злилась. Відчуття було, ніби хтось вторгається у святе. У простір, де зародилася довіра, де серце говорило голосніше за страх.

В ту ніч вона зробила вибір.

Вона написала коротку записку і залишила її під дверима пана Марка:

> «Я знаю, що він прийде. І знаю, чого хоче.
Я не дам йому знищити Арго.
Навіть якщо доведеться вийти в ліс першою.»

---

Вранці Аліса одягнула старий плащ, поклала в сумку хліб, мотузку, ніж, і рушила в ліс. Арго йшов поруч. Він не питав. Він просто йшов.

Сніг у лісі вже танув, відкриваючи старі стежки. Птахи співали приглушено, ніби щось знали. Арго час від часу принюхувався, а потім подивлявся на неї — ніби питав: «Ти впевнена?»

— Я не дам тебе в образу, — сказала вона. — Ти мій друг, не мій звір.

І саме тоді, на відкритій галявині, щось просвистіло повз вухо й вдарило в дерево поруч. Стріла.

— Ярема! — пролунав грубий голос. — Відійди, дівко! Це не твоя справа!

— Це моя справа! — крикнула Аліса. — Якщо хочеш його вбити — пройди через мене!

З-за кущів вийшов молодий чоловік з арбалетом. Суворий, злісний, у шкіряній куртці. Очі — як крижинки.

— Це вовк, дівчино. Вовки — не друзі. Вони природа. Природа не любить сентиментів.

Арго зиркнув на нього, не гарчав. Просто дивився. Зі спокоєм хижака, що знає, на що здатен.

— А ти не природа. Ти страх, — спокійно відповіла Аліса. — Але я не боюся.

Ярема підняв арбалет. Арго зробив крок уперед.

І тоді пролунав голос пана Марка, гучний і чіткий:

— Опусти зброю, Яремо. Я сказав — ДОСИТЬ.