Розділ 2 : Арго

Хатина Аліси стояла на краю села, біля самого лісу. Люди з острахом називали це місце «останнім подвір’ям», бо далі починалася лише темна гуща й вовчі стежки. Але для Аліси це був дім — тихий, спокійний, і трохи сумний.

Вона поклала вовченя на стару ковдру біля печі, розтопила вогонь, підігріла молоко. Малюк був виснажений, але пив — жадібно, мов боявся, що це останній ковток у житті. Її серце щеміло, коли вона торкалася його боків — худеньких, тремтячих, з подряпинами й синцями.

— Арго… — тихо промовила вона, самій не знаючи чому. — Так тебе звати.

Вовченя підвело голову. Його очі зустріли її погляд. Ніби на мить у тій хаті стало дуже тихо. Усе встало. Навіть вітер за вікном змовк. І в тій тиші Аліса відчула щось… щось незвичне. Неначе хтось назвав її по імені — мов не голосом, а душею.

З того дня Арго став частиною її життя. Вона будилася — і він уже чекав біля дверей. Вона виходила по воду — і він ішов за нею, як тінь. Він ріс швидко, перетворюючись із маленького вовченяти на граційного, мовчазного, але дужого звіра. І водночас — друга.

Інші в селі говорили:
— Дівчина здуріла, вовка в хату взяла…
— Потім і дитину не буде, і сама пропаде…
— Природа своє візьме, вкусить ще — от побачиш!

Аліса мовчала. Вона знала: Арго не звір. Він — мов частина її самої. Відлуння тієї самої тиші, якої вона завжди шукала. І він це розумів. Він не гавкав, не гарчав, не тягнув за руку. Він просто був поруч. І цього було досить.

Одного вечора, коли місяць піднявся над лісом червоним колом, Аліса вийшла надвір, а Арго вже чекав. Вони сиділи мовчки на колоді, дивилися в ніч. І тоді Арго вперше завив — повільно, глибоко, сумно. І той завив линув не в небо, а прямо в її серце.

— Ти пам’ятаєш, звідки ти, — прошепотіла вона. — Але не забуваєш, хто ми…