Анотація від головного героя.

Я – письменниця, що за свої аж 27 років не опублікувала ні разу книжку. У цьому допомогли дрібниці: незрозуміле для 99%людей прізвище (Петрик - це звісно, псевдонім), невпевненість у власних силах, і страх бути надто щирою. Так, оголити душу повністю – до усрачки страшно, але це того варте. 
 Коротко про мене: я – просто жінка, дівчина чи особа жіночого роду (називайте як завгодно) яка проживає цілком нормальне життя в 21-му столітті (так може здатись на перший погляд). Самі подивіться зі сторони: 
Фігуриста блакитноока блондинка зростом метр, сімдесят (1,67, щоб бути до кінця чесною) в рожевій піжамі з реп'яховою олією в волоссі та з оливковою олією на обличчі сидить на кухні о 7.30 за тарілкою вівсянки, приготованої на воді та з зеленим чаєм в чашці. А в телефоні вигулькують повідомлення від коханого з безліччю сердець та ніжними словами. Чим не ідеальна картина?  Якщо опустити той факт, що одразу після пробудження я, суто дбаючи про фігуру, і безсумнівно в цілях запуску обміну речовин, наминала смажену курку, з кабачками, смачно приправлену сиром та приправами. А ще за хвилин 15 до цього випила зо літр води через відомий в простонароді «сушняк». І це не в суботу вранці, а в п'ятницю. І поспала я аж 4 години, бо мило спілкувалась до третьої ранку з дівчиною колишнього, розповідаючи їй, як його краще затягти в ліжко. Тепер картинка вимальовується більш чітко? Чи попливла? Мабуть, мій образ більше не скидається на стандартну ідеальну чи навпаки – нарочито обезбашену блогершу в інстаграмі? 
О так, і саме в цей момент я додаю до вівсянки тунець.  
Я впевнена, що для декого такий початок – виклик. І ви вже виходите з цієї книжки (чи закриваєте її), бо вона написана ненормальною, яка пише без фільтрів. Але якщо хтось зацікавиться - вимушена попередити – Ви не побачите на цих сторінках видуманих лав сторі з запаморочливими трикутниками та зрадами і нарочито підшліфованих під стандарти жіночих романів інтимних історій з охами та ахами на кожному кроці, відредагованих в фотошопі образів німф і Аполлонів чи казок про вічність та трагічність. Кохання, радість, поразки, зради, біль, розпач, Аполлони, Афіни та Аїди будуть реальними. Я посміла написати книгу про ситуації з мого життя та з життів людей, які мене оточують, без масок. Це добірка живих історій, мабуть тому в них і важко повірити.  
Ідея прийшла сьогодні, за тією ж клятою вівсянкою. І все тому, що листаючи на сайтах списки романьчиків  про любовну любов та книг про мотиваційну мотивацію, я зрозуміла, на скільки легше б жилося в світі, якби більше людей писало для людей, а не для тупих ідіотів (інші види мистецтва опускаю). 
Що може бути більш корисним за уроки самого життя? Що може бути правильнішим та цікавішим за чисту правду? Чому ми повинні знецінювати своє життя і топити його в рутині, бо нам нав'язали, що по-іншому може бути тільки в книгах та фільмах? Відколи книжки стали нездійсненними оповідками, а не інструкціями для розвитку, росту, експериментаторства, драйву, більш якісного відпочинку та відносин? І яку користь можна винести з казок, нашпигованих  маніпуляціями, після яких людина залишається один на один з сірою буденністю, бо хтось вирішив, що хепі енди бувають тільки на папері та на екрані? 
Я вже мовчу про пропаганду бруду і насильства. Їх достатньо в реальному житті. Покажіть людям реальність без приправ, напишіть про неї – не знайдеться нічого прекраснішого і страшнішого. А найголовніше – дайте хоч одну можливість вплинути на неї.  
21 століття – час  лупастих сліпих. Ми навчились на всі сто відсотків користуватись зором, смакуючи не тільки стрічки чи писанину, але й життя оточуючих в соц-мережах, забуваючи про критичне мислення, волю, індивідуальність і про те, що ми оточені живими людьми, кожен має почуття. І  для когось ви – теж тільки образ, домальований тією ж сліпою лупастістю.  
Я живу в час з інноваційними коритцями з багном, в яких плавають по добрій волі всі бажаючі. 
Хтось запитає –  для чого ж писати про буденність? Я відповім: не рівняйте свою буденність, повну нереальних інтернет-кумирів та стосів шлакової, неперевіреної інформації (її ви називаєте фактами) до мого неймовірного, хоч і суперечливого, часом неправильного життя. Вибачте, що дозволила собі прожити якісь 27 років, не відмовившись ні разу від власних бажань, принципів, чи просто – голосу в голові – і не зійшла з глузду без більшості загальноприйнятих, дякувати Богу, законодавчо не встановлених «законів». І після цього не перестала вірити людям, любити, прощати і якісно ненавидіти. В першу чергу ненавидіти тих, хто обезцінив істину – кожен день може бути святом. І що людина може прожити щасливо, не молячись на свій егоїзм. Людина може прожити щасливо, навіть переживши, здавалось, смертельні приниження і поразки. Людина може бути щасливою, але тільки якщо осмілиться побудувати своє щастя власноруч. При цьому, їсти щодня суп з чужого горя і «харкатись» на почуття інших, прикриваючись непричетністю, не обов'язково.    
Не подобається, що я пишу – зверніться до істинних мудреців. Вони вам напишуть про ідеальні сісі, пісі, машинки, рожеві сни в ліжечках з ким попало, про ідеальні світи, де все сходить з рук і як легко цього досягти, лежачи  в ліжку, уявляючи себе богом, і дивлячись в стелю. Найсмішніше та наймерзенніше - вони попадають просто в ціль. Адже що ще потрібно більшості, як не задоволення фізіологічних потреб нав'язаним чином, відсутність необхідності шевелити мізками та набір рожевих окулярів на всі випадки життя?  
На перед вибачаюсь за свою чесність та відвертість. І за те, що вибрала найжорстокіші, найпікантніші та найнеприпустиміші ситуації, що відбувались зі мною та з моїм оточенням за такий мізерний шмат життя, як 27 років. 
Всі імена, звісно, змінені. І я виступатиму в кожній історії, як глядач зі сторони. Тому Ви не знатимете напевне, яка з історій про мене. Та ті, хто приймав участь в кожному окремому акті мого життя – на жаль чи на щастя, можуть себе впізнати.  
Потрібно, мабуть, ще сказати щось на кшталт: всі герої реальні. Події – не вигадані.  
Дякую за увагу. 
Поїхали.