Невтомна

«Моя дорога матінко,

нарешті викроїла хвилинку, щоб написати тобі. Тут всі дні як один, однаково довгі і однаково виснажливі. Поранені йдуть нескінченним потоком, покалічені, без рук, без ніг, всюди море крові. Зазвичай просто падаю від утоми. Єдине, що мене тримає, це віра. Віра і усвідомлення того, що цьому жахові колись-таки настане кінець.

Мені дуже бракує дівчаток. Іноді я терзаю себе думкою про те, що я нікудишня мати. Але я мушу бути тут. Хтось мусить робити це – задля спасіння тих, хто віддає життя за нас, задля країни, задля того, щоб наші діти ніколи більше не знали, що таке «війна». Щоб нікому ніколи більше не потрібно було залишати свій дім. Щоби наші спогади не поміщались в одному-єдному фото на дні поспіхом зібраної валізи. Щоб жертва тітоньки Елли не була даремною. Щоби кожна дитина могла дочекатись з фронту батька, мати – сина, а сестра брата. Так, можливо, я переоцінюю свої сили і свій вклад, бо він дійсно мізерний у порівнянні з тим, що роблять ці мужні чоловіки. Вони постійно ризикують, віддають здоров’я і найкращі дні свого подарованого Богом життя заради інших. І все, що я можу, - це полегшити їхні страждання, іноді подарувати їм ще кілька дорогоцінних хвилин на цьому світі. Інколи мені здається, що сам Бог промовляє через мене, і тоді звідкись знову беруться сили, і ти знову перелітаєш від одного ліжка до іншого, ніби крилами торкаєшся тих чудернацьких червоних квітів, що морем розливаються на білих ліжках лазарету, забивають памороки своїм дивним солодкавим запахом запеченої крові. В такі моменти я втрачаю відчуття реальності, і ніби піднімаюсь над ними усіма, і лечу-лечу-лечу кудись далеко в свої незбагненні світи, де немає ні болю, ні печалі, а тільки спокій, і тиха радість, і благословенний спів янголів.

Ти не уявляєш, як мені хочеться бодай на хвилинку побачити тебе. Прогулятися нашим садом, відчути пахощі троянд на алейці, помилуватися пишними гліциніями. Я згадую наше безтурботне минуле життя і розумію, які ж ми були щасливі. Всі наші проблеми, які здавались такими сейрозними тоді, - ніщо у порівнянні з тим, що зараз усім нам доводиться переживати. Війна усіх нас змінила, вона кожної хвилини вчить нас розуміти, що таке справжні цінності, коли в тебе є чиста постіль і спокійне небо над головою. Ти знаєш, я з дитинства навчилася жити зі своєю вадою, і тепер мені легше зрозуміти тих, хто втратив руку чи ногу. Я можу їх розрадити, підбадьорити своїм прикладом, додати сил прийняти себе і жити далі. І вони вірять мені. Коли я бачу, як на їхніх сперезаних болем обличчях раптом з’являється обережна посмішка, я розумію, що мої зусилля недаремні, що я не марно живу на цьому світі.

Сподіваюсь, у Вас все добре. Напиши мені, як ти, як тато, які новини у Луїзи? Міцно тебе обіймаю і очікую на таку бажану зустріч.

Цілую.

Завжди твоя Еліс.»  

- Мадам, швидше, швидше, ходімо! – санітарка схвильовано торкнулася її плеча. – Там привезли ще нових хлопців.

- Покинувши листа, жінка підвелася і побігла до дверей. Там, біля вузького проходу, в два ряди лежали тіла. Запилюжені, закривавлені, вони ледь ворушились, хтось голосно кричав, а хтось ледь стогнав.

- Елоїзо, води!

- Потерпи, потерби, любий... Зараз, зараз...

- Елоїзо, бинти!

Разом із молоденькою санітаркою вони кинулись до чоловіка, котрий лежав ліворуч. далі від входу. Закривавлені груди високо здіймалися, він голосно хрипів і кашляв. Жінки обережно розрізали залишки його одягу, вивільнивши шию і плечі, швидко промили рану і наклали тугу пов’язку. Чоловік заметався, жадібно ловлячи повітря, ніби беззахисна і безмовна риба, що її щойно викинули на пісок. З грудей  вирвався нелюдський зойк, і він завмер, лежачи навзнак із закинутою головою. На білій марлі проступила яскравочервона пляма, вона росла і збільшувалась на очах, яріла так, що здавалося, ніби то у променях полудневого сонця на грудях солдата виблискує новенький орден за бойові заслуги перед імперією.

Елоїза не стримувала сліз. Вона кинулась до кімнати і впала на ліжко ридаючи. Її напарниця схилилась над померлим, провела рукою по обличчі, ніби хотіла погладити його погляд, вже такий далекий, що здавалося, ніби в тих його очах відбився неозорий всесвіт. Підвівшись, жінка обережно переступила через тіло і нахилилась над наступним пораненим. Той також лежав нерухомо, зі скинутими догори руками, і тільки маленька пульсуюча жилка біля скроні давала надію. Так переступаючи між облич і тіл, вона безперестанку промивала, бинтувала, напувала до пізнього вечора. Врешті безсило спершись на одвірок, стерла піт зі змученого чола. На сьогодні все... Закинувши голову і на мить заплющивши очі, вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Втома з кожним подихом відступала, груди наповнювались легкістю. Здавалося, ніби хтось невидимий гладить її волосся, ледь торкається повік, ніжно проводить по обличчю. О Ендрю...

– Ендрю?! Це не сон?! Ендрю?! Це ти! – впала на груди чоловікові. - Приїхав! Живий! – обціловувала милі очі, чоло, обвітрене обличчя. – Живий.... – пролепетала і, тонучи в його обіймах, забула про все на світі...