Праведниця світу

У Рамі чути голос, плач і тяжке ридання: то Рахиль плаче за дітьми своїми й не хоче, щоб її втішити, бо їх немає (Мат 2:18).

Пустеля виснажувала. Її пошерхлі від спраги вуста жадібно ловили найменші порухи вітру в надії хоч на краплину прохолоди. Перед очима розливалася пелена розжареного піску, і кінця-краю не видно було серед тих гарячих бездонних хвиль, які поглинали все навколо, туманили погляд так, що вже не збагнути було, де межа між життям і небом, між завтра і вчора, між реальністю і забуттям.  

Дитина спала. Чоловік міцно тримав віслюка за повід, чи то радше повід той тримав чоловіка з останніх сил, не давав йому впасти у безодню відчаю і безсилля. Вони втратили лік часу. Здавалося, що хтось навмисно перевертає невидиму велетенську клепсидру, де пісок безкінечно тільки сиплеться і сиплеться, стираючи їхні сліди та їх самих в цьому нескінченному мареві днів.

На завжди гамірних афінських вуличках панувала незвична тиша. Поодинокі перехожі, що час від часу вигулькували, немов крадучись, невідомо звідки, так само миттєво зникали у найближчих закапелках, ніби ховаючись від чиїхось всюдисущих пильних очей. Змучена, вже немолода дама сиділа за столом невеличкої кімнатчини і тремтячою рукою міцно тримала перо. Вона вже тиждень нічого не їла, крім кількох окрайців скропленого олією хліба. Але після таких новин її виснаженість і втома кудись випарувались. Випроставшись, жінка тільки міцніше стиснула перо і впевнено звела погляд на край столу, де лежала її вічна книга книг. Так, вона буде дуже рада забрати Рейчел і Тільду негайно. І всіх хлопців також. Вони повністю можуть на неї розраховувати. Треба терміново передати їм цього листа.

- Маріє! Біжи до містера Уоррета і віддай йому цю записку разом із листом. Але лишень особисто в руки. І швидше повертайся – потрібно підготувати кімнати для місіс Коен та її дітей. Але я тебе благаю, будь обережна. В разі, якщо... не дай Боже... ти знаєш, що казати... Біжи!..

Тільда перелякано тремтіла, вчепившись за рукав матері. Її бездонні глибокі, як небо, очі були сповнені відчаю і жаху. Місіс Коен не стримала сліз. Невимовно красива навіть у такі хвилини, граційна і виточнена, як найдовершеніша скульптура висококласного майстра, вона наче застигла у своїй печалі, і здавалося, що то сама Афродіта зійшла з небесного пантеону на цю переповнену гріхами землю.

- Фрау фон Баттенберг! Добрі люди повідомили, що у вас гості. Чи не були б ви такі люб’язні познайомити нас? – примружився в хитрій усмішці офіцер.

- Перепрошую, але я вас не чую! – надсадно промовила жінка. Її гортанний голос з надривом нагадував крик підбитої чайки. – З віком мої вуха стали геть нікудишні. Чи не буде герр обенштурмбанфюрер такий люб’язний, щоб повторити?

- Фрау фон Баттенберг! Добрі люди повідомили, що у вас гості. Чи не були б ви такі люб’язні познайомити нас?! – підполковник пильно вп’явся поглядом у жінку, постукуючи ручкою по кришці добротного письмового столу, який служив не одному поколінню порядних і поважних аристократів, а тепер змушений був зносити таку ганьбу.

- О-о-о! Пробачте мені, герр обенштурмбанфюрер, але при всій моїй глибокій повазі до пана я не можу вас зрозуміти. На жаль, я із цим народилась. І роки, знаєте, нікому не додають сили чи нових умінь. На жаль....

- Фрау фон Баттенберг! У нас є інформація, що ви переховуєте єврейську родину! – Втрачаючи терпіння, голосно гаркнув офіцер, підводячись із крісла.

- О-о-о! Як я можу бачити, герр оберштурмбанфюрер чимось невдоволені. Мені прикро, що я завдала вам незручностей. Але, на жаль, мої вуха... О-о-о, так, мої вуха, на жаль, вони не служать мені від народження... Перепрошую, я дуже перепрошую пана обенштурмбанфюрера. Мені шкода... та мої вуха...

- Чортова стара! Ганц!!! Виведи її! Негайно!!! – зарепетував гестапівець і рвучко вийшов з кімнати, гримнувши дверима так, що аж затріщали петлі в завісах. 

Молоденький білявий хлопчина в уніформі взяв її під руку, жестом вказуючи на двері. Жінка підвелася і стрімкими кроками, ледь стримуючись, щоб не побігти, швидко пішла до виходу. Майже злетівши сходами, вийшла на безлюдну вулицю і закурила. Фуууух... Слава Тобі, Боже. Але далі треба щось придумати, бо цей так просто не відчепиться. Міцний аромат цигарки розтікався у грудях теплими хвилями, плинув у повітрі, розчиняючись у густих пахощах терпкої оливи. Ця терпкість з першого дня заполонила її і з роками, здавалось, вросла, в’їлася в шкіру, ніби татуювання якогось старого пірата, що вже й забув, хто він і звідки, де його дім і куди знову закинула його доля.

Паром відпливав над ранок. Хлопці мовчки стояли поряд, вдивляючись у вранішній рожевий туман, де на такому вже далекому березі невидима Аріадна сотала їхні долі, міцно вплітаючи між оливкового віття, щоб втримати-зберегти назавжди ту незриму нитку любові в лабіринтах загублених душ.   

Йшли рівно, тримаючись курсу. Морська гладінь ніби розступалася, радо приймаючи в своїх володіннях змучених подорожніх. Палюче єгипетське сонце плавило на піску золоті амальгами, ховаючи від допитливих очей тільки йому відомі таємниці.

Добралися...

- Невже?! – чоловік впав навколішки і звів руки. – Господи, дякую! Дякую Тобі! Ми врятовані!

Кудись зникла безмежна втома. Краплі життєдайної вологи навпереміш зі сльозами стікали по їхніх щоках, по шиї, по грудях, мокре волосся заслоняло очі, спадало на плечі. Від щастя хотілося злетіти. Малюк міцно припав до маминих грудей, що раптом вмомент набубнявіли живильною силою, і задоволено засопів. Повіяло прохолодою. А в зеленому річищі родючої долини хтось невидимою рукою майстра ніби виклав химерні візерунки кришталевих меандрів у довершену корону життя.