Розділ 61

Роберто Марконі було під сімдесят років. В минулому він був професійним юристом і не менш професійним адвокатом. Він багато часу проводив, очищуючи репутацію якихось нелюдів, хоча й сам був не краще. Всі його знайомі знали Роберто як гарного сім’янина, голову родини, чоловіка та батька. Але що насправді відбувалось за зачиненими дверима їхнього будинку – це було невідомо нікому. Маючи зв’язки в юридичних колах, Роберто відчував себе безкарним. Й до того ж велика кількість впливових знайомих давала йому відчуття вседозволеності. Диявол вдома, янгол – для решти світу.

Катрін не очікувала, що визволяти  приїде її ж дідусь. Вона боялась й обожнювала його водночас. Все ж таки, незважаючи на відсутність фізіологічних вад, тому що вона була народжена від батьків, які не мали кровних зав’язків, вади психічні в неї були. Катрін відчувала певну залежність по відношенню до цього чоловіка. Для когось це б здалось абсурдним та диким, навіть вона в моменти просвітлення, коли знаходилась далеко від нього, так само вважала, але… Вона була людиною нездоровою психічно, залежною від токсичних, неприродніх та аморальних стосунків. Це все було результатом її психологічних травм, пережитих в дитинстві та підлітковому віці. І, на жаль, вони змінили її докорінно.

Тепер, коли Роберто «врятував» її з лікарні, від цього зарозумілого слідчого, Катрін була на сьомому небі від щастя. Він прийшов за нею – вона йому потрібна.

- Куди ми тепер поїдемо?

Вони дивилась на нього великими очима довірливої дитини.

- Ми маємо забрати твою дитину, а потім поїдемо додому.

- Ми будемо жити разом? Як справжня родина?

- Так, звісно. Я все обміркував. Я думаю так буде правильно.

- Це чудово. Ти ж ще не бачив сина жодного разу…

- От і побачу.

Катрін вже подумки жила фаназією, уявляючи таке нереально ідеальне життя з Роберто та своїм сином. Але у Роберто були зовсім інші плани. Він, роблячи свої злочинні вчинки, завжди був у своєму розумі, якщо можна так було це назвати. Він завжди знав, що і з ким робить. Його це ніколи не бентежило. Почуття провини чи каяття йому не були відомі. Що його справді завжди хвилювало, по-справжньому,  – це його репутація у ділових колах. Роберто розумів, що його спосіб життя є відмінним для переважної більшості, то ж його могли просто не зрозуміти. Це найменше, що могло статись. Він знав, що легко міг би опинитись на лаві підсудного, якщо б хтось дізнався правду про його приватне життя. Тому, коли Катрін вибилась з-під контролю та почала гратись в месника справедливості, бажаючи отримати хоча б які грошенята зі спадку від свого біологічного батька, Роберто зрозумів, що вона потягне за собою на дно і його також. Рішення було прийняте одразу, як тільки він почув про цю історію. Він вважав, що якщо не буде доказів, то і не буде звинувачень у його діяннях.